Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
І хоч не було в тому особливої потреби: не бекали в кошарі зайві вівці, не рохкали по хлівах відгодовані свині, не переповнювали двір кури та гуси, не тріщала комора од збіжжя, не репались діжки од сала, масла, сиру й меду, а зовсім, можна сказати, навпаки, все одно Іванові гвалт треба було їхати на ярмарок!
— Та що ж ти, чорте нечесаний, там продаватимеш? — аж охрипла од крику його жінка Хведора. — Чим торгуватимеш, щоб тебе й мої очі не бачили?!
— А пшеницею!"
"— Пшеницею? — аж руками сплескувала Хведора.
— І чого ти, жінко, журишся? Де ще ті яйця, а вона уже квокче. Коли ще та весна буде, а ти вже собі голову сушиш. Не померли ж досі од голоду, дасть бог, і далі не помремо. Прийде весна — позичимо, світ не без добрих людей. А я як не справлю нового плуга, чим землю оратиму?
Хведора чи то зовсім утратила голос, чи далася таки себе умовити — не сказала більше й слова. Лишень махнула рукою: продавай усе, хоч і дітей поспродуй, а мені вже все одно, та й заходилася біля печі.
Повернувся із двору, коли вже зовсім стемніло. Саме збиралися вечеряти. На долівці посеред хати примостились кружечком Приходьченки: хто на полінці, хто на колінці, а хто і на своїй половинці. Старшенькі усі в штанях з помочами через плечі, а менші — у довгих забрьоханих сорочечках: на штани усім не вистачало.
Приходьченків мало обходило, сваряться тато із мамою чи ні. Обліпили чавун, хапали один поперед одного гарячу картоплю. Іван швиденько шапку із голови — та на долівку: примостився і собі поміж синами.
— Ох і бульба! Оце бульба дак бульба! — примовляв весело він, ганяючи по долоні гарячу картоплину.
— Хоцу сала! — озвався відразу найменший, що обгризав картоплину, як яблуко, щоб не попекти губи.
— Від сала, сину, ратиці ростуть, — відповів Іван. — З салом і дурень картоплю жуватиме, а ти без сала попробуй. Отоді й побачимо, який ти молодець!
Приходьченки всі були молодцями: не встиг Іван і оглянутись, а в чавуні вже тільки чорненька водичка при денці!
— Х-ху! — оддував щоки Іван.
