І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Однак не каже поки що Марті нічого певного. За останні роки навчився Оксен обережності: сім разів міряти, раз одрізати.

— Ви, Марто, завтра зайдіть. А я ще з синами пораюся та тоді вже й скажу.

— Завтра, то й завтра, — погоджується Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, не бійтесь: я ще нікого не підводила.

Повеселіла, звелася, обвела поглядом хату: боже правий, що робиться! Неметено, неприбрано, все жужмом, все накидом — аж голосить за хазяйкою! В Марти так і засвербіли долоні за віником, за ганчіркою, за віхтем.

— А що я вам, дядьку, скажу: прийду я до вас завтра уранці. Згодитесь чи не згодитесь, а я дам якийсь лад у вашій хаті.

«Отак воно: чужі люди жаліють, а свої одвертаються. Ех, Таню, Таню, не побоялась ти бога! А бог усе бачить, не забуває нічого…»

Провів Марту аж до воріт і, коли вона вийшла із двору, гукнув їй услід:

— Почекайте-но, Марто!

Кинувся підтюпцем у сад, нарвав у картуз зимового сорту яблук (не падалиць, не червивих, із гілок обривав, вибирав щонайкращі), поніс молодиці:

— А підставляйте-но пелену! — Та й витрусив усі до одного. — Оце вашим діткам гостинець!

Перед сном же молився довго і палко. Благав бога, аби знову прихилив своє серце до нього, аз недостойного, не одвернувся в тяжку хвилину. Ліг у холодну, осиротілу постіль і довго не міг заснути: все думав про невірну дружину. Розтруїла, роз’ятрила ж бо Марта, сама того не бажаючи, ще як слід не загоєну рану. І ось воно і болить, і пече, і стискає за горло: «Чужі жінки жаліють, а своя…»

І перед очима, як жива, — Таня. В старенькому, приношеному платті, така, якою щодня її бачив.

Коли довідався про втечу, вирішив: не поїде! Не проситиме, не кланятиметься, пішла — хай іде. Схаменеться, та пізно буде! Вірив: бог не простить їй гріховного вчинку, покарає за ганьбу, за біль, за підступність. І тоді вона сама прийде на хутір, упокорена, зламана, упаде йому в ноги: «Чоловіче, прости!» — «Бог простить, а я на тебе серця не маю, — відповість тоді він та й підніме Таню із землі.— Хто без гріха, той хай кине у тебе камінь. Я ж тебе, Таню, не осуджую». Розчавлена, вбита його добротою, схилиться Таня, не сміючи глянути на нього, стрітись очима. І нестиме велику провину свою аж до могили…

Отакі солодкі серцю картини приходили не раз Оксенові, та від Тані — ні слуху ні духу. Пішла і ніби викинула із своєї пам’яті і хутір, і чоловіка. Два тижні чекав дружину Оксен, а на третій не витримав: запріг ізранку Мушку, сів на бричку.

— Тату, куди? — вибіг з хати Іван.