Автор
Роман о драматических событиях на Полтавщине в первое десятилетие советской власти. В центре сюжета — судьба бывшего батрака Василя Ганжи, ставшего большевиком и революционным лидером. Автор исследует сложную трансформацию простого человека, который должен выбирать между личными интересами...
— Та й… Таню покличте…
— Е, що бабів сюди кликати: тільки харч переводити! — заперечив Федько. — Та пий, не принюхуйся: вона не отруєна!
Хоч не хоч, а треба пити.
Гаряче потекло по жилах, зашуміло в голові, хистким туманцем огорнулися всі речі. А Федько вже наливає по другій, бо хто після першої закушує, того колись посилали овечі бурубашки гризти.
Оксен уже не відмовлявся: знав, що нічого не поможе. Покірно випив і другу, ухопив виделку, став наминати яєчню, ловити зарум’янені шматочки сала: більше смерті боявся сп’яніти: що ж тоді робитиме, як вийде Таня?
Але Таня не появлялася. Замість неї Федько обіймає Оксена за плечі, нахиляє до нього червоне обличчя:
— Ось послухай, братухо, що я тобі пораджу: плюнь ти на Таньку!
— Як плюнути? Що ви таке кажете, Федоре!
— А отак! — плюнув Федько на підлогу та й розтер підошвою. — Плюнь, розітри і забудь! Не для тебе вона.
— Як не для мене? — пробує визволитись із Федькових обіймів Оксен. — Коли вона мені богом дана…
— Е, яким там богом! Хіба бог жінок дає? Чорт, а не бог нам їх присватує. Та й не таку тобі жінку треба, Оксене. Ти «Декамерона» читав?
— Як не таку? — аж стогне Оксен. — Що ви таке кажете, Федоре!
— Є така розумна книга «Де-ка-ме-рон», — товче своє Федір. — Щитай, як біблія. Так там описано, яка тобі жінка підійде до пари. Щоб ніч переспав, а на ранок хвоста причепив та і в плуга. На ніч — жінка, на день — кобила…
— Свят, свят, свят, — хреститься перелякано Оксен на оті нечестиві слова.
— І не жди, й не надійся: вона не вийде до тебе. Так що забудь, чоловіче, й доріжку до неї…
Аж тепер дійшло до Оксена, чому така розгублена була Олеся, чому уникала стрічатися з ним поглядом Танина мати. Пекучою отрутою розлилася по тілу випита горілка, здушила, скрутила так, що ні дихнути, ні застогнати.
— Та чого ти так побілів? — аж злякався Федько. — Може, вип’єш води?.. Олесю, подай-но води!
Оксен робить такий жест, наче відштовхує невидимий кухоль: бог із нею, із вашою водою! Спасибі, вгостили… Так пригостили, що й світ став немилий!
— Знацця, не хоче виходити?
— Не хоче, братухо…
Щосили стримуючи сльози, що накипали на очі, ображено запитав:
— То, може, хоч Андрійка покажете? Хоч рідного сина…
— Нема, братухо, й Андрійка, — скрушно розводить руками Світличний. — Як побачила тебе у вікно, як ухопила на руки дитину: ти в одні двері, а вона — в другі. Подалася кудись у місто — шукай тепер вітра в полі!
— Що ж, спасибі й на цьому…"
"Оксен хоче звестися — відмовляють ноги.
