Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Причиною тому були, мабуть, зморшки на худому, рідко коли голеному обличчі: затужавілі, аж закам’янілі. Старанний плугатар походив по тому обличчі, не лишив незораним жодного моріжка, оборав і спереду, й ззаду. На два десятки років здається Васильович старший од брата Івана (в того шкіра, як на бубоні, так і блищить, тільки побіля безжурних очей веселі пучечки зморщок), хоч насправді, якщо вірити старим людям та батюшці, то різниця між ними — п’ять років. Глибокі ті зморшки — сліди багатолітньої, невсипущої праці.
Васильович став спинатися на ноги вже після громадянської. Повернувшись додому, кілька днів ходив у довгополій шинелі, у високій будьонівці з вшитою п’ятикутною зіркою. Разом із щасливою Данилівною, яка не зводила із нього очей, провідував численних родичів, сватів і кумів; пив самогонку з тонких склянок, з полив’яних кухлів, заїдав, чим послав господарям бог, а потім, строгий, випрямлений, на всі військові гудзики застебнутий, сидів за столом і розповідав принишклим людям про далекі краї, про чужі народи.
— Де не бував, а такої землі, як у нас, не доводилося бачити. В нас руку по плече устроми — чорнозем, а там — то пісок, то суглинки.
Зайшов і до брата, до Йвана. Як сипонули назустріч Приходьченкові потерчата, замало не повалили! Роздавав дітям гостинці, цікавився:
— Де ти їх, брате, стільки й нажив?
— На войні! — скалив веселі зуби Іван.
— Ти, я бачу, такий, як і був… Як же ти їх годуватимеш?
— А чого б це я мав їх годувати? Я своє діло зробив, а теперечки Радянська влада хай їх годує!
— Весело, бачу, живеш, — похитав осудливо головою Микола.
— Журитися немає причини. Наша влада теперечки чи не наша?
— Тільки з отаких веселощів часто в кулак од голоду свищуть, — продовжував брат.
Сиділи потім за столом обидва Приходьченки, рідні брати, а наче й не однієї матері діти.
