Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Командир навіть пробачити попросив:
— Сам понемаш: вайна… Ми стрелай, ані стрелай — зачем флаг уносил?..
Проводжала Данилівна всіх п’ятьох, як власних братів. Дивилася їм услід, коли вирушали в довжелезній колоні, усміхалася втішено: «Мої ж найчистіші!..»
— І такі вони мені, Олексіївно, всі близькі та рідні стали! Оце хочете вірте, хочете ні, а якби зустріла якого — одразу пізнала б!
— Ну, стара, годі,— зводиться із-за столу Васильович. — Час уже не ранній, а Олексіївна натомилась у дорозі.
І хоч Таня й заперечує ввічливо, вона і справді відчуває себе втомленою. Не так дорогою, як власними роздумами, враженнями. Тому довго не могла заснути: все думала, як їй поведеться на новому місці, забулася вже після того, як повернувся із досвіток син господарів Василь та грюкнув засувом.
«Цікаво, який він? — мляво думала Таня. — Схожий на батька чи на матір?.. Завтра зранку — до школи… Як мене там зустрінуть?..» І вже зовсім крізь сон — таке відчуття, наче вона чогось не зробила.
Пригадала нарешті, що протягом усього вечора не подумала про Оксена. Так наче його і не було.
І хутора. Й отих довгих років, прожитих на ньому…
Проснулася Таня від того, що хтось дерся до неї на ліжко. Розплющила очі — Андрійко. В довгій, до п’ят, сорочці, з личком, розчервонілим від сну, з блискучими очима. Андрійко притулився до неї, блаженно засопів, і вигляд у нього тепер був не заклопотаний, а лукавий: обдурив-таки маму, що забороняла перебігати з ліжка на ліжко!
— Ма, давай почитаємо книжечку!
Таня розсміялася, цмокнула сина у щоку, швиденько схопилась із постелі: у вікна вже вливався світанок.
— Ма-а, почитай! — тягнув капризно син.
— Ніколи, Андрійку, хай потім, — відповіла Таня, підбираючи густе довге волосся. Знайшла шпильки, затисла в губах, підійшла до невеликого люстра, вмазаного в стіну, стала зачісуватися.
Люстречка того не вистачало навіть на все обличчя. Таня бачила то чоло, то високу брову, то підборіддя і губи, то ніс — воно наче розбивало її на скалки. Мабуть, дочка господарів більше заглядала у відра з водою чи в річку під вербами, аніж в оцей благенький шматочок скла.
Таня викладала косу, оглядаючи водночас кімнату, в якій вона віднині житиме із сином. Кімната була висока, скоріше на міський кшталт, аніж на сільський.
