Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— А ви знаєте, чого я чекала од вас?
— Цього я, Таню, не знаю.
— Щоб ви мене взяли за руку… Грубо, по-чоловічому, так, щоб я не могла вирватися, хай би як не пручалася. І повели за собою… Як я цього сподівалась…
Олег хилить голову, мне в пальцях цигарку. Врешті зводить прошите смутком обличчя, і у великих, добрих, безпорадних очах його зламаними крильцями тріпоче запізніле каяття:
— Таню, ви зможете коли-небудь простити?..
Ні, він лишився таким, як і був! Інакше зрозумів би, що вона йому давно вже простила, простила усе.
Навіть не усвідомлюючи, що чекає. Навіть тоді, коли місяцями не згадувала його, коли їй здавалося, що вона вже зовсім байдужа до нього.
І ось він прийшов. І сидить перед нею. Такий же нерішучий, хоч вкрився уже сивизною. Такий, як колись…
Але Таня вже не та, що була.
Вона довго йшла до цієї зустрічі з Олегом. Крізь всі оці роки, крізь ночі й дні, безпорадні, в’язкі, як болото, через твань осоружності, що погрожувала засмоктати її, погасити навіки надію, пробивалася Таня, до крові збиваючи руки і ноги. Вона йшла увесь час наполегливо, вперто, невтомно. І коли б оця зустріч та відсунулась у далеке безмежжя, таке далеке, що й життя не хватило б, коли б їй про це каркали всі ворони світу, все одно б вона йшла…
Вона довго ждала цієї хвилини, щоб пройти мимо неї, знехтувати, вагатись і думати, що потім казатимуть люди.
Хай кажуть, що хочуть. Вона відмітає усе, що стоїть між нею та Олегом. Візьме від цієї зустрічі все, дозволить собі хоч раз у житті бути щасливою.
І коли він, зауваживши, що вже дуже пізно, що незручно отак засиджуватись у чужої жінки, нехай навіть доброї знайомої… коли Олег звівся і став прощатися, Таня взяла його за руку:
— Ти нікуди сьогодні не підеш!
Іще додала, притуливши йому пальця до рота:
— Мовчи!.
Ходить сон коло вікон, заглядає цікавий сонисько у темне вікно. Хукає, протирає шибки — не бачить нічого. Вчувається тільки щасливий жіночий сміх, але він не певний і в тому. Може, то зорі, відомі насмішниці, звісившись із неба лукавими мордочками, кепкують із нього?
III
Іван Приходько надумався ярмаркувати.
