Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
І навіть те, як із-за плеча Васильовича визирнуло жіноче обличчя, осяяне приязною усмішкою, ласкавими очима, які мовби говорили: «Оце хочете вірте, хочете ні, а з хорошою людиною і познайомитись не гріх!»
— Ну, як живемо?
— Та як вам сказати…
— Хліб жуємо?
— Та жуємо, поки оці-о не посипались, — показав Васильович міцні свої зуби.
Підійшов Твердохліб. Глянув вороже на Приходька, став так, щоб відгородити Гінзбурга хоча б плечем від «непевного елемента».
— Товаришу Гінзбург, підемо ночувати до мене!
— До тебе?
Гінзбург трохи помовчав, зиркнув на Васильовича, Данилівну, що знову вийшла з-за чоловікової спини приязно усміхненим місяцем, і лукаві вогники освітили йому очі:
— І хотів би, Володю, до тебе, але мене вже запросили. Так що пробач.
У Володі від несподіваної вістки брови полізли на лоба, одвисла нижня губа. Він голосно видихнув повітря, наче збирався сьорбнути окріп, судорожно ковтнув слину.
— Товаришу Гінзбург, на пару слів!
Одвів Гінзбурга набік, перелякано зашепотів:
— Та це ж знаєте хто?
— Хто?
— Без одного дня куркуль! Він вас обплутати хоче!
— Так і обплутати? — не втримався од сміху Григорій.
— Товаришу Гінзбург, не ходіть!
— Нічого, Володю, ти не тривожся: куркуля він із мене за ніч не зробить, — втішив Твердохліба Гінзбург. І вже до Ганжі, що лаштував байдуже цигарку, так наче його все те й не обходило: — Ідіть, товариші, додому, а ми з Миколою Васильовичем уже самі якось його хату знайдемо.
— Знайдемо, як не знайти, — ствердив Приходько.
Провівши ошелешеними очима Гінзбурга, Володька присікався до Ганжі:
— А ви чого їх не зупинили?
— Навіщо?
— Як навіщо? — аж задихнувся Володька. — Вони ж до нашого класового ворога пішли!
Ганжа довго не відповідав. Повільно дістав сірники, ще повільніше розпалив цигарку, затягнувся кілька разів.
— Володю, Володю! Ти один на все село лишишся і то класового ворога шукатимеш!.. Ну чого так дивишся, хрещенику? Паняй до Марусини, бо вона уже за тобою й очі видивилась. Та не дивися на мене так, бо, їй-богу, злякаюся!"
"Володька, розсердившись, навіть не сказав «на добраніч». Чесав додому, аж підошви свистіли.
