Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Правда, довелося дещо сипонути управителеві, але все ж обійшлося дешевше, ніж коли б він посунувся просто до пана.
Тепер лишилося купити три десятини. І їх не треба було далеко шукати, вони були поряд. Вклинилися в Івасютине поле, неначе заноза, не давали спокою ні вдень ні вночі. Коли б вони належали панові, то давно б уже перейшли до Оксена: не постояв би він за ціною, аби тільки стати власником отих десятин.
Та, на біду, те поле належало найупертішій на всю Полтавщину людині — Протасієві Некованому.
Скільки знали Протасія, він усе робив не так, як люди, а навпаки. Ще малим здирав із нього шкіру батько за оту віслячу упертість. Збирається, було, Протасій гуляти, надворі мороз, аж земля тріщить, батько й каже:
— Одягай, сину, кожуха і валянки та не забудь і рукавиці, бо прийдеш і без ніг, і без рук: бач, яке холодище надворі!
Протасій, що вже примірявся до валянок, відразу ж роздумає!
— І зовсім не холодно. То вам, тату, так тільки здається.
— А, вража дитино, так ти батька не слухатись! — закричить тоді батько, ухопить добрячу хлудину та й почне періщити нею впертющого вилупка.
Перереве, переплаче Протасій, а таки простягне руки за благенькими чобітьми, бо надворі ж — «аніскілечки не холодно»!
Повертається із забавок весь посинілий, пальці судомлять зашпори, а ніг уже зовсім не чути: стукотять, як дерев’яні.
— А чи не казав же я тобі, вражий сину, що змерзнеш! — стріча його докірливо батько.
— І зовсім не змерз, — видзвонюючи зубами, відповість упертюх та й полізе на піч, у гаряче просо, — виганяти лихі зашпори.
Одружився Протасій тільки тому, що батько раяв йому ще кілька років почекати, не поспішати з цим ділом.
— Ти ж іще, сину, молодий, ще й не напарубкувався як слід.
— А нащо мені парубкувати!
Батько глянув був на чаплію, що з роками замінила пужално, а потім махнув безнадійно рукою:
— Про мене… Захотів у петлю — стромляй туди свою дурну голову! Засилай старостів хоч і сьогодні, якщо тобі так приспічило!
Протасій не був би Протасіем, коли б не заперечив і тут:
— І не сьогодні, а завтра.
Батько так і вилетів з хати. Ухопив нові граблі та й потрощив їх на друзки об дубову колоду.
Женився Протасій, завів густі вуса, що, однак, не звисали донизу, як у всіх порядних людей, а вперто дерлися вгору, намагаючись повиштрикувати очі хазяїнові, та розуму йому не прибавили ні жінка, ані роки.
