Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати — спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».
Отак і листувалася жінка з Протасієм — через чужих жінок та чоловіків.
Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:
— Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся.
Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’єть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі,— не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.
— Тєбє, падлєц, што, жізні нє жалко! — кричав на Протасія розлючений взводний. — Нє відіш развє, как он стрєляєт?
— Дак вона ж, ваше благородіє, усе мимо летить, — відповідав спокійно Протасій і пер собі далі, дратуючи високою шапкою ворожі кулі, що розлюченими шершнями носилися довкола.
І одна таки вцілила — кресонула по впертющій голові, аж іскри посипалися, і покотилася пробита шапка додолу, і сам Протасій, заливаючись кров’ю, м’яко осів на розквашене дно непривітної, наче довжелезна могила, траншеї.
— Це, видать, не німецька, — встиг іще прошепотіти він, непритомніючи."
"Як тяжкопораненого, завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жінці відписали, що Протасій, слава богу, живий, що куля його пожаліла — тільки поколупала черепок, а «мозгів не затронула».
Та плач не плач, а жити якось треба. Відходила весна, хто зміг, давно уже обсіявся, Протасиха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висіяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи і борщі, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяїн та повернеться, то нехай уже сам дає їй лад.
Так і лишалося б оте поле, незоране та незасіяне.
