Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— То як ви думаєте, Мокрино, можу я дати багато грошей за отаку вашу ниву? — тягне Оксен, бо, по правді кажучи, його трохи мучить совість. Адже він добре знає, земля на тій ниві аніскільки не гірша, ніж на його полях, — чорнозем, хоч на хліб намазуй. І вже здається Оксенові, що навіть бог, хоч який він прихильний до нього, а й то докірливо позирає з ікони. «Господи, якщо куплю по сходній ціні, поставлю тобі сто свічок, — обіцяв Оксен. — Ти ж сам, господи, бачиш: лежить та земелька, необроблена, немає від неї ніякої користі людям.
В бога немов м’якшає суворе обличчя. Оксен устає, поправляє гніт у лампаді, побожно хреститься. Хреститься за ним і Мокрина.
— Мені не так уже й потрібна ота ваша землиця — з своєю ледве вправляюся, — лукавить сам із собою Оксен. Щиро вірить зараз у те, що саме тільки співчуття до бідної жінки рухає ним, спонукає виручити її з біди. А все ж краще було б, щоб вона назвала хоч якусь ціну.
Але Мокрина не злазить, з пеньочка:
— То вже ви кажіть скільки. Коли б оце був Протасій, то він би сказав, а так кажіть уже ви.
«Поставлю сто свічок і пожертвую десять карбованців на храм», — востаннє звертається до бога Оксен і називає ціну."
"Ціна сміхотворно низька. Таку ціну Оксен не насмілився запропонувати навіть панові після того, як позолотив ручку його управителеві.
Та Мокрина почула, тільки не знає, багато це чи мало. Бо ж вона ніколи не торгувала землею. Коли б це були крашанки, чи курка, чи гуска, о, тут би вона за себе постояла! Сказала б ціну і стояла б на ній, як укопана.
Та Протасій передав: «крепко торгуйся», і вона таки мусить торгуватися. Зводить на дуку вицвілі очі, несміливо запитує:
— А ви б не могли ще накинути?
— По скільки ж, Мокрино? — рве своє серце Оксен.
— Та-а… хоч по десять рублів.
Сказала і сама злякалася. Ану ж Оксен розсердиться, не захоче з нею й балакати!
— По десять? — перепитує Оксен.
