Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Ростом він міг би помірятись із Свиридом, тільки був вужчий у плечах, тонший у талії і мав на диво маленьке, рухливе та неспокійне обличчя. Був, мабуть, у них за отамана, бо наказав: — Ану замкніть усіх до комори, окрім хазяїна!
Діда вивели під руки, Олексій, тихо схлипуючи (плакати вголос він не наважувався), смикав матір за спідницю:
— Мамо, пішли… мамо, пішли…, — а Варвара ніяк не могла висмикнути з діжі руки: тісто наче закам’яніло.
— А ти що тут пораєш? — підійшов до неї отаман.
Варвара затріпотіла, ворухнула безкровними вустами.
— Та не бійся! — засміявся бандит, явно потішений страхом жінки. — Я таких, як ти, не кусаю… Хліб зібралась пекти?
— Пироги, — врешті здобулася на слово Варвара.
— Пироги?.. З капустою?..
Високий жадібно втягнув у ніздрі повітря, заглянув до діжі, потикав у біле пухке тісто брудним прокуреним пальцем.
— А що, хлопці, попробуємо і ми пирогів? — звернувся він до своїх братчиків. — Не одним же багатіям розкошувати! — І під схвальні вигуки та сміх наказав бандитові, що вже брав Варвару за плечі: — Жінку облиш, хай напече нам пирогів, поки ми з хазяїном словом перекинемося.
Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стіл тісто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зціплювала зуби, рада була затулити і вуха, і очі, оглухнути й осліпнути, бо злодіюки вже заходилися біля Свирида.
— Де заховані гроші?
— Куди подів золото?
Розбили скриню, вивалили все на підлогу, випотрошили гаман, але того їм було мало.
І знову підступались до Свирида.
— Признавайся, зануда, куди подів золото!
Свирид стояв на своєму: золота у них не було і немає.
— Не було, кажеш? — перепитав високий і посміхнувся недобре. — У тебе, хазяїне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити її… Ану зв’яжіть, хлопці, йому руки, щоб не брикався!
Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.
— Тягніть до печі!
Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.
— Так нема, кажеш, золота?
— Немає,— відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.
— Немає?
— От клянусь богом — немає!
— А ти не спіши клястись, не гріши перед богом, — лиховісно умовляв Свирида високий. — Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!
Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.
