Автор
Роман о драматических событиях на Полтавщине в первое десятилетие советской власти. В центре сюжета — судьба бывшего батрака Василя Ганжи, ставшего большевиком и революционным лидером. Автор исследует сложную трансформацию простого человека, который должен выбирать между личными интересами...
— Мій гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на світі не було! Що захочу, те з ним і зроблю!
— Та добре, віддам! — втомлено відповів Оксен, радий уже відчепитись від діда. — От розпряжу кобилу й віддам.
Тоді дід підняв догори важкий костур, підступив до онука:
— Віддай, нечестивцю, зараз, бо так по голові й торохну!
Що лишалося робити Оксенові! Не заводиться ж битись із старим — на потіху дітям та сестрі!
Пішов до хати, відчинив скриню, дістав гаман, спорожнив його, подав дідові:
— Забирайте, тільки дайте мені спокій!
І дід уже не розставався з тим гаманом. Тягав його з собою з ранку до вечора, уночі клав у голови: часто просинався, мацав під подушкою рукою, чи ніхто не вкрав.
Якось гаман висунувся — впав на підлогу, і дід, прокинувшись, підняв такий лемент, що хоч святих із хати винось.
— Ря-а-а-туйте, вкрали! — кричав розхристаний дід, божевільно викочуючи очі. Побачивши онука, що вскочив до хати, присікався до нього: — Віддай, падлючий сину, гаман, бо й з того світу проклинатиму!
— Та ось він лежить! — помітив пропажу Іван. Нахилився, підняв гаман, подав дідові.
Дід прожогом ухопив його, притис до грудей.
І досадно, і смішно було Оксенові з отакого дідового божевілля.
А гаман потроху виповнювався, роздував своє потерте черево, і правнуки не раз ламали собі голови над тим, що прадід туди ховає.
Якось в Олексія зник новий, щойно куплений пасок — блискучий, поцяцькований мідними пластинками, не пасок, а мрія. Хлопець увесь день проходив з почервонілими очима, перерив усе, перевернув догори дном, по сто разів допитувався: «Ви не бачили паска?», — але пропажі так і не знайшов.
В Оксена пропав брусок, що на ньому гострив бритву, Іван не дорахувався святкового картуза, темно-зеленого, я чорним лаковим козирком, а Олеся ніяк не могла пригадати, куди вона заділа червоне намисто.
На другий рік дід помер. Сіли обідати — немає діда. Кинулись гукати — не озивається. Знайшли його аж у саду, під крислатою яблунею. Зібгавшись у калачик, дід лежав, як сонна дитина, притискаючи до грудей розбухлий гаман.
І чого ж тільки не було в тому гаманові! І царські асигнації, і керенки, й банкноти Директорії, і навіть німецькі марки — кожна влада лишала в руках Івасют грошові щіпки свої, і тільки по тих грошах оцінювали Івасюти кожну владу: чим більше грошей «у руку», тим краща і влада. Тепер же ці гроші стали нікому не потрібними папірцями, непридатними навіть на цигарки, і тільки дідова хвороблива уява вбачала в них якусь цінність.
