Автор
Роман о драматических событиях на Полтавщине в первое десятилетие советской власти. В центре сюжета — судьба бывшего батрака Василя Ганжи, ставшего большевиком и революционным лидером. Автор исследует сложную трансформацию простого человека, который должен выбирать между личными интересами...
Оксен потримав, потримав, зважуючи їх у руках, хотів був уже викинути, а потім передумав: ану ж колись пригодяться!
Знайшли там і пропажі: Олексій — пасок, Оксен — брусок, Іван — картуз, а Олеся — намисто. Було ще там якесь ганчір’я, зовсім уже нікчемні папірці, гвіздки, гудзики, гайки — все пхав до гамана дід в захланному бажанні стягнутися на нове багатство.
Поховали діда, як доброго християнина: з батюшкою, дяком, півчими. Отець Віталій виголосив зворушливу казань про бренність цього світу та вічність того, жінки розчулено сякалися, дядьки хнюпили простоволосі голови, покаянно ворушили вусами.
Потім справляли поминки: сідали за столи, вставлені просто надворі, під двома величезними грушами, які посадив дід. Було тихо та добропристойно, шануючи покійника, ніхто не звалився під стіл, тільки дячок під кінець почав витирати тарілку посизілим носом, але Оксен підкликав синів і ті відвели попід руки духовну особу в комірчину та й поклали на ряднині, щоб відіспався.
Отець Віталій і Оксен майже не пили. Сиділи поруч, Оксен поштиво пригощав шановного гостя, але батюшка їв дуже мало: надкусить трохи — і годі.
Після поминального обіду пішли в садок: батюшка захотів трохи прогулятися — оглянути Оксенове хазяйство.
— Гарно у вас тут, як у раю, — хвалив він, оглядаючись довкола. — Тихо, спокійно — божа благодать. Жаль, що матушки з нами немає!
— А ви і матушку привезли б до нас, — запросив одразу Оксен. — Пожили б отут, скільки їх душенька забажала б…
— Дякую, Оксене, може, якось і зберемося, — пообіцяв отець Віталій. Потім, уже від’їжджаючи, запросив Оксена до себе: — Завітайте в цю неділю до мене. — І так, ніби між іншим, додав: — Можливо, що в мене будуть гості,— обіцяла приїхати Таня.
Палкий рум’янець пропік засмаглі Оксенові щоки, він збентежено відкашлявся, відвів очі: відтоді, як познайомився з отією світловолосою панною, вона частенько таки провідувала його у думках.
Знав, що застарий для неї, не смів навіть надіятись, що вона зможе покохати його, та все ж нічого не міг вдіяти з собою: юне обличчя її не раз випливало в оманливому світлі нічного гостя, що чаклував-зазирав совиним оком своїм у вікно. Обличчя гойдалося перед Оксеном, підпливало до нього впритул, мерехтливе і звабливе, лукаво світило очима: «Я так подобаюся тобі?» — «Дуже подобаєшся!» — «Так чого ж ти не цілуєш мене?..»"
"І не раз схоплювався з постелі Оксен, гамуючи серце, що гупало, як несамовите, йшов до відра, мочив студеною водою голову, щоб охолола, а потім виходив надвір.
