Автор
Роман о драматических событиях на Полтавщине в первое десятилетие советской власти. В центре сюжета — судьба бывшего батрака Василя Ганжи, ставшего большевиком и революционным лидером. Автор исследует сложную трансформацию простого человека, который должен выбирать между личными интересами...
Жінки тільки роти пороззявляли: чорт, а не молодиця! Ні, везе-таки Івасютам: що не приб’ється до їхнього двору, все в руку!
Івасюти і справді задоволені Мартою.
— Сам бог її нам послав! — вихваляв Оксен молодицю. — Не знаю, що ми без неї й робили б…
І вже не вагався: орати чи не орати. Діждалися гожої днини та й виїхали на Мартине поле. І Марта, ув’язавши обід, несла через село, хвалилася кожному стрічному:
— Оце несу своїм ораликам їсти, та боюся, щоб не спізнитися: орють же з раннього ранку!
— І добре, Марто, орють?
— Підіть подивіться! Куди тим задрипанцям…
— Яким це задрипанцям? — вдають, що не розуміють, лукаві дядьки.
— А отим, що у ТОЗі!
Ганжа, коли почув, аж потемнів на обличчі: не чекав такого од Марти! Хіба не зорали їй запущене поле, хіба не засіяли узятим у держави зерном, хіба не скосили та не змолотили? І хто ж, як не Марта, їм усім дякувала, так дякувала, що й слів не знаходила! «Ех, Марто, Марто! Сама собі петельку в’яжеш…» Бо вже Володька, не вагаючись, заносить Марту в «підкуркульниці», в «куркульські полигачі» та й напосідається на Ганжу, щоб позбавити її права голосу.
— А якщо вам, дядьку Василю, не той… То ви кудись на день поїдьте. До району, чи що… А ми без вас тут самі провернемо. Кільце в губу їй уставимо, щоб не рила супроти Радянської влади!
— Чуєш, Марто?
— А йдіть ви під три чорти! — ріже Марта на всі умовляння. — Хай своїм жінкам повставляють!.. Відчепіться, не лізьте до мене — я зі своєю долею сама якось вправлюсь!..
— Смілива, Марто, ви жінка! — аж хитав головою Оксен. — Не боїтесь отих навіжених.
— Пхі, чого їх боятись. Мені й сам чорт із рогами теперечки не страшний!
Оксен аж завмирав при згадці про нечистого. «Прости їй, господи, сама-бо не віда, що меле!»
— Глядіть, Марто, аби вони вам щось не накоїли! — застерігав молодицю.
Про себе ж нищечком думав: «А й справді, чого їй боятися? Біднячка ж… Чоловік на війні загинув… То що вони їй пороблять? Та нічого!..» І, повеселілий, дякував богові, що прислав їм отаку помічницю.
І можна було б жити Оксенові — не нарікати на бога. Обробляти свій лан, поратися по хазяйству, помагати Марті (ми — вам, ви — нам), а в неділю, по тижневій важкій праці, їхать до церкви, щоб, повернувшись після служби божої, відпочивати в домашньому затишку.
