Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Дійшла до стіни: зозуляста вся не вміщалася — впиралась лапами. Тоді баба відміряла нігтем, скільки було зайвого, наказала Оксенові:
— Рубайте!
Оксен цюкнув сокирою так, наче не курка — сама напасть лежала на лаві, розпластана за голову й ноги. Дико скрикнула обезножена птиця, забилася, роздираючи дзьоба, а баба сказала:
— А теперечки закопайте на леваді, за городом. Та глибоченько закопуйте, щоб не вибралась біда!
Іван вибехкав яму — сам ледь виліз, кинув нещасну курку на дно, пожбурив услід відрубані ноги, засипав, ще й утоптав зверху чобітьми: хай спробує вигребтись!
Та, видать, не вся біда лягла в оту яму: якраз перед жнивами тріснув сволок.
Біду перший помітив Альошка:
— Тату, у нас сволок тріснув!
Обмерлий Оксен підтюпцем побіг до хати. Так і є: тріснув! Глибока звивиста тріщина побігла вздовж сволока від краю до краю.
— І-і-і ти, господи! — аж за голову вхопився Оксен.
В той день уже нічого не робили.
Поїхав Оксен до церкви, насилу вблагав натомленого батюшку приїхати та окропити хату святою водою. І хоч батюшка добре-таки помахав кропилом, ще й від-правив молебень, спокій так і не повернувся до Оксена: сволок нависав над ним і вдень і вночі.
А тут іще заїхав давній знайомий Овсій Євдокименко — статечний господар із далекого хутора, а по-нинішньому — теж куркуль.
Гість був на голову вищий Оксена, худий та кістлявий, а на обличчі його наче чорти горох молотили: ще парубком підчепив десь віспу, і вона подзьобала йому весь вид.
Ось і зараз сидить при столі, витирає брудною ганчіркою очі, скліпує червоними набряклими повіками.
— У вас, Оксене, видать, іще тихо та мирно.
