Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— Отже, домовились?
— Та чого ж, домовились!
І на тихому, сонному досі дворі пожежників закипіла робота. Розбиралися, змазувалися поіржавілі насоси, на розсохлі бочки набивалися нові обручі, мінялися колеса, а самі виїзди покривалися червоною фарбою. Зійшлися жінки пожежників, прибрали у хаті, вибілили усередині й зовні. За тиждень невпізнанно змінилася пожежня. Двір старанно підметений, будинок побілений, у великому сараї аж горять начищені насоси, радують свіжою фарбою два справні виїзди.
Отоді й запросив голову райвиконкому Світличний. Привів, показав усе господарство, і голова, оглядаючи пожежний інвентар, тільки прицмокував та все хвалив:
— Молодці! Ну й молодці!
Коней Федько приберіг на закуску. Завів у стайню, показав:
— Бачите, які смертники?"
"— А що, коні як коні,— відразу ж зрозумів, куди гне Світличний.
— Добрі! — так і фиркнув Федько. — Ану, хлопці, виведіть оцих крайніх та впряжіть у бричку: Миколу Пилиповича на службу одвезти!
— Та що ти? Не треба!.. — аж позадкував голова. — Я вже своїм як-небудь доїду.
— Нічого, ми вашого рисака позаду на поводу пустимо. Хлопці, кому я сказав!
Хлопці метнулися виводити конят, а перед очима голови — ганебна, нестерпна для кавалерійського серця картина: впряжені в бричку одри, він на бричці, а позаду — його гордий рисак.
— Ну, гаразд. Кажи, чого тобі треба…
— Хлопці, заводьте коней назад! — скомандував Федько і, обійнявши ніжно Миколу Пилиповича за плечі, повів геть із стайні.
— Всього четверо, Миколо Пилиповичу.
— Четверо? Кого?
— Коників. Отаких: на чотирьох ніжках, з гривами, із хвостами. І щоб не були при смерті.
— Та де ж я тобі їх візьму?
— А глитаїв розкуркулюєте?
— Ну, розкуркулюємо…
— А після них коні лишаються? От і дайте розпорядження… Ви тільки напишіть, а ми вже самі дістанемо.
— Ну, добре, ну, де вас подінеш. Приходь завтра — напишу. — І повеселілий, вже з рисака прощався із Федором: — А ти, я бачу, той!.. Іч який: у гості покликав!
Та Федькова радість була передчасною. Другого дня зустрів його Микола Пилипович, ховаючи очі:
— Ти от що… завтра зайди… Знаєш: не встиг іще вияснити.
