Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— Отак! Не вмієте грати, нічого й братися! — І, знову підсівши до столу: — Як же ви, хлопці, до життя такого дійшли? Брудно, запущено, добрий хазяїн і свиню посоромився б отут тримати!
— Ми не свині,— образився один із пожежників. А другий знову спитав:
— А хто ви такі будете?
— Буду я вашим начальником, — відповів Світличний. І вже іншим, категоричним тоном: — Ану зберіть мені всю команду! Та щоб одна нога там, а друга — тут! Даю п’ятнадцять хвилин.
Не п’ятнадцять хвилин — більше двох годин прождав Федько, поки зібралися всі дванадцять пожежників.
— А як десь загориться? — допитувався сердито Світличний, коли всі нарешті зібралися.
Ті винувато мовчали.
Світличний походив, походив, потім наказав:
— Надіти форму!
Пожежники сипонули до сарая. Вискакували звідти в касках, в брезентових робах, на ходу підперезувалися широченними ременями з мідними пряжками. Знову вишикувались, їли очима начальство.
Федько зняв у крайнього з голови шолом, гидливо потикав пальцем у потьмянілу, обкидану зеленню мідь:
— А це що?
— Шолом.
— Шолом? Нужники такими шоломами чистити, а ви на голови їх одягаєте! До завтрього надраїти, щоб горіло! І пряжки, і гудзики… Зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу начальник! — дружно закричали пожежники.
Потім Світличний оглядав пожежний інвентар. І тут було все запущено, мало що не павутинням посновано.
— Хіба вам пожежі гасити? — лютував Федько.
Остаточно вивели з себе Світличного коні пожежної дружини. Коростяві, вкриті збитою вовною мерини з обвислими животами сприймали Федькові гнівні епітети з покорою, притаманною глибокій старості.
— Орли! Змії!.. — знущався із одрів Світличний. — На ланцюгах, певне, виводите?
— Ми тут не винні,— хтось понуро із гурту.
— Скільки разів просили у голови, щоб дав людських коней — не дає…
— Ну добре, — урвав нарікання Світличний. — Коней я сам дістану. А решту… — повів він довкола рукою. — Поки все оце не блищатиме, не буде начищене, полагоджене, прибране, ніхто із вас не піде додому. Хоч десять діб будете поратись — не відпущу!
— Та ми що ж… Хіба ж ми самі не бачимо? Ми й самі були б раді, дак начальство… — загомоніли пожежники.
