Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— Тож-то, що Миколо Пилиповичу… Дуже ви вже розумні всі стали… грамотні… Управи на вас не знайдеш…
— Ще будуть якісь вказівки, Миколо Пилиповичу? — поштиво запитав Світличний.
— Іди вже спати… пожежний начальник…
Пройшовши до себе в кімнату, Федько ліг, але заснути довго не міг: пригадував, як стрибав по хаті голова, засунувши ногу в рукав сорочки, трусився од беззвучного сміху.
Пізніше, коли Світличний повернувся із двома парами коней, Микола Пилипович, видно, дещо розкумекав, якась підозра закралася в його круглу голову.
— Признайся: твої підпалили? Нічого їм не буде, ти тільки признайся.
Але Федько теж не ликом шитий. Дивлячись прямо в очі голови чеснющим поглядом, ображено відповідав:
— Що ви, Миколо Пилиповичу! Як ви могли отаке і подумати!
— Ну, гаразд… Ну, іди. Тільки тепер начувайся: прозіваєш пожежу — шкуру злуплю!
Федько сам із нетерпінням чекав такої оказії. День і ніч стирчав на каланчі черговий, марно вдивляючись в далечінь, і Світличний, йдучи на службу, щоразу з надією поглядав догори.
Вже йому почали насинатися пожежі. Чорні, як сажа, коні, вогняні, по вітру розмаяні гриви… Дзвін, що волає на сполох… Шалений перестук копит…
Та пожеж не було. Не було, хоч підпалюй.
І тоді, щоб не обростала команда салом, затіяв Світличний навчати бійців військовій справі. Позичив у Миколи Пилиповича шаблюку, принесену із громадянської, дістав сідла — взявся робити із пожежників джигітів.
І сипались, як горох, нещасні пожежники з коней, викручували руки важкенькою шаблюкою, стогоном стогнали од важкої науки, та Федько не давав спуску нікому: ганяв до циганського поту.
Кілька разів навідувався Микола Пилипович. З видимим задоволенням стежив за навчанням, крутив схвильовано вуса, схвально похмикував:
— Добре! Їй-богу, хлопці, добре!
Не витримував: брався показувати, як правильно тримати шаблюку, щоб не вивихнути кисть, як на повнім скаку, звісившись із сідла, підхопити шапку з землі.
