Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Заходив Світличний і завтра, й позавтра; просив, вимагав, бив кулаком себе в груди, доводячи, що без коней — гріш їм ціна, що як де загориться, то вони доберуться хіба що охололий попіл розгрібати.
— Та відстань ти із своїми кіньми! — врешті не витримав Микола Пилипович. — Тобі одні коні у голові, а на мені весь район лежить! Пождеш — не помреш: в тебе ж поки що не горить.
— Ах, так! — скипів Федько. Вискочив із кабінету, мало не збив із ніг якогось канцеляриста, що ніс гору паперів.
Цілісінький день ходив хмара хмарою: пожежники боялись і підступитись до нього. Придрався до одного, що не так підперезаний, — вліпив наряд поза чергою. Накинувся на іншого, чого кімната не метена, — теж наряд навісив на шию. Добився, що всі поховались, як миші, — лютував уже наодинці.
Врешті щось надумався, враз одійшов. Пирснув, покликав рудого пожежника:
— Панченко!
— Я! — обізвався той із-за стайні.
— Іди сюди, чого заховався.
Довго щось йому розтлумачував, і на шельмуватому обличчі рудого розквітав усміх.
— Зробиш?
— Зроблю! Як не зробити!
— Тільки дивись, щоб усе шито-крито. Узнають — не одкрутимось од в’язниці!
Зібрав пожежників, розказав, як і що кожному робити.
— Зробимо, хлопці,— будемо з кіньми, — закінчив Світличний — А не зробимо — довіку на оцих смертниках повзатимемо!
Серед ночі забемкав сполохано дзвін. Поплив понад сонним містечком, докотився аж до будинку голови.
Нарешті!
Федько, що й досі очей не зімкнув, схопився: куртку на плечі та на половину господаря.
— Миколо Пилиповичу, тривога!
Могутнє хропіння урвалося, кругла голова підвелася од подушки.
— Що?.. Га?..
— Горимо, Миколо Пилиповичу! — закричав Федько, і наче на ствердження його слів у хаті застрибав, заметався по підлозі і стінах кривавий відблиск.
Миколу Пилиповича як вітром здуло із постелі. Скакав на одній нозі, матюкався, бо друга ніяк не пролазила в холошу, хоч цупив її, аж матерія тріщала, поки Федько застеріг:
— Та то ж ви сорочку вхопили!
— Ач-чорт!.
Пожбурив сорочку, хапав усе, що під руки підвернеться, — шукав штани, які кудись поділися. Гримав на дружину:
— Чого ревеш?! Одягайся!
І вже на Світличного:
— Біжи! Гаси!..
Федько вийшов із хати, став на порозі. Ясно і весело горів невеликий сарайчик, що примостився в глибині двору.
