Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Ні, тільки не це! Що завгодно, тільки не це!»
Вбігла до хати наче сп’яніла:
— Мамо, я працюватиму вчителькою!
Не діждалася, що відповість вражена мати, побігла в іншу кімнату, вхопила сина на руки:
— Андрійку, твоя мама буде вчителькою!
І лише тоді, як повернулася із сином на кухню та знову побачила маму, яка сиротою сиділа на ослоні, лише тоді подумала Таня про те, що вона за цією нежданою радістю зовсім забула про маму, яка от сидить, немічна, квола, підточена хворобами й старістю, самотня, здається, всіма забута, навіть рідними дітьми.
— Мамо! — благально звернулася Таня. — Поїхали зі мною, мамо!
Та зводить на неї вицвілі очі, хитає білою головою:
— Їдь уже, дочко, сама…
І як її не вмовляє дочка, твердить одне:
— Як же я його… самого… покину?
Могильним смутком віє від оцих слів, покірною печаллю людини, яка вже наполовину розсталась із життям, не знає, хто їй ближчий: оці, що коло неї, чи оті, що в могилах…
— Бери Андрійка, і хай тобі бог помагає…
Тоді Таня домовляється про інше.
— Яка, дитино моя, в тебе просьба?
Щоб мама погодилася на чужу поміч. Таня домовиться із сусідкою, аби та приходила хоч раз на два дні.
— Та навіщо мені тая поміч, — пробує заперечити мати.
Але Таня стоїть на своєму. Тут уже вона не поступиться.
— Та гаразд, — згоджується натомлено мама. — Ти, дочко, збиралася б потроху… А то заїдуть, а ти незібрана…
Товаришка Ольга заїхала аж о дванадцятій дня: довелося витримати справжній бій із завідуючим райнаросвітою, поки добилась призначення.
— Ти що, здуріла! Не знаєш, хто така Світлична!
— Знаю, — спокійно мовила Ольга. — Але це вже хай у тебе голова не болить: не тобі працювати із нею.
— Та в нас і так кадри захаращені попівськими дочками! — закричав зав.
— Вже не жінка, — заперечила Ольга. — Вона од нього пішла ще до розкуркулення.
— Це не міняє справи!
— Ти напишеш наказ чи не напишеш? — набридла врешті-решт товаришці Ользі оця безплідна дискусія.
— Не напишу.
Товаришка Ольга різко звелася, вийшла із кабінету. Постояла, кусаючи губи, рішуче хитнула головою й пішла до райкому.
В приймальній Гінзбурга було повно народу.
