Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— В себе? — запитала Ольга у секретарки, і, коли та відповіла, що у себе, товаришка Ольга на правах старого працівника райкому не стала чекати черги — пройшла прямо до кабінету.
Григорій саме розмовляв із якимось чоловіком, по одягу селянином. Глянув на Ольгу, звівся, всміхнувся, простягаючи руку:
— Ольга! Якими вітрами?
— Я до тебе. Не заважатиму?
— Ні, що ти! Почекай тільки, ми з товаришем покінчимо…
Ольга примостилася на дивані. Нетерпляче постукуючи носком чобота, дивилася на Григорія. Лише зараз помітила, як він посивів, і чомусь ота сивизна навіяла сум.
Врешті той, подякувавши, пішов, Гінзбург повернувся до Ольги:
— Ну, як живемо? Як там Василь?
— Живемо непогано, — відповіла Ольга і відразу ж приступила до справи: — Товаришу Григорій, у мене до тебе прохання.
— Прохання? — посміхнувся Григорій із Ольжиної наполегливості.
Вислухав Ольгу, похитав головою:
— А ти знаєш, як зараз питання стоїть?
— Але ж я ручаюся за Світличну! — гаряче заперечила Ольга. — Квитком партійним поручуся!
— Отак зразу й квитком? — сміється з отієї запальності Гінзбург. — Ну, що ж… коли комуніст бере когось на поруки, ми не можемо йому не довіряти.
Підняв трубку, попросив:
— З’єднайте, будь ласка, з райвно. — І, коли там озвалися: — Це Гінзбург… Здоров… Нічого, нічого… Ну, гаразд, годі про це… Слухай, чому ти не хочеш призначити Світличну?
Трубка потріскувала, пищала.
— Так… так… — Гінзбург уже нетерпляче. — Ну й що із того, що дочка попа? Хіба мало їх вчителює в районі?.. Так вона ж за Світличну ручається! Бере під свою відповідальність… Так, підтримую! Якщо хочеш, наказую!.. Наказую!.."
"Кинув трубку, помовчав, гасячи гнів, потім глянув на Ольгу.
— Ну, от… В яку ще історію ти мене вплутаєш?
— Більше ні в яку, — розсміялася Ольга, тиснучи на прощання Гінзбургові руку. — Будеш у наших краях, заїжджай. Бо щось ти зазнався, став одриватися од нас, рядових.
Із завідуючим районною освітою більше не бачилась: перестріла її у приймальні секретарка, ображено сказала:
— Ось вам наказ. Розпишіться.
