Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
З’їли! Строщили ще по дорозі, та так, що тато не чув і не бачив! Ну й дітки! Оцих би отим молодикам у юнгштурмівках на підмогу! Бач, сидять, світять на тата такими очима, наче й вони не вони!
Потрусив, потрусив Іван торбою, немов усе ще надіявся, що звідти щось випаде, а потім кинув на воза, сказав синам:
— Ждіть же тепер, поки тато вам щось принесе!
Та й майнув на ярмарок: якщо вже на плуг грошей не вистачить, то хоч що-небудь купити. Не вертатися ж із порожніми руками додому!
А там народу, а там товкотнеча, немов зібралися з усієї Полтавщини, та ще й з інших губерній добавилось.
— Пиріжечки!.. Кому пиріжечків!..
— Купуйте горшки, миски, горнята, макітри!..
— Дівчата, ану чоботи! На підковах, з дзвіночками.
— Бублики, бублики!.
"— Гей, налітайте, дешево продаю! Собі на збиток, вам на прибуток!..
А з іншого боку — протяжне, жалісливе, ще змалку знайоме Іванові:
— Пода-айте, Христа ради! Православні, не пожалійте копієчки!..
І вже новіше, нахабно-весело, охриплим, проспиртованим голосом:
— Граждане, пожертвуйте!
А Іван — далі та далі: мимо рундуків і яток, обвішаних, набитих всілякою всячиною, — так що тільки очі розбігаються.
Виплеснуло його аж на другому кінці майдану, якраз навпроти химерного ящика з широким рукавом на високій тринозі, що скидався на фотоапарат.
— Ану, хто хоче побачить, як червоний командарм Будьонний рубає білополяків? Всього десять копійок.
Десять копійок за таке видовище заплатити не жаль, й Іван просунув голову у рукав. Перед очима у нього з’явилося маленьке віконце, а навпроти — наклеєна картинка. Тільки як не приглядався Іван — нічого не побачив, окрім якогось лісу.
— А де ж Будьонний? — запитав він спантеличено, вистромивши голову.
— Ліс бачив?
— Бачив…
— Ото Будьонний якраз за тим лісом білополяків дорубує,— відповів йому під регіт тих, що раніше спіймалися, шельма.
І доки до Йвана доходило, що його ошукали, збоку пролунав ще чийсь голос:
— А дай-но я подивлюся!
Іван не встиг побачити обличчя, а вже тільки спину, зігнуту перед ящиком. Потім із рукава виткнулася голова з світлим чубом та з ясними, як у дитини, очима.
