Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Довго кліпав очима — ніяк не міг розшелепати, де він, що з ним і чому лежить на лаві зодягнений під якимось кожухом. А тут іще голова — хоч стягуй її обручами, а тут іще в роті — наче сто солдатів онучі сушили. А до боків щось поналипало таке, що страшно й подумати.
Поліз до кишені — обмер. Сіпнувся до другої — те саме! Аж тоді пригадав і вареники, і яйця, які так і не витяг із кишені. Та й прокляв нищечком друга: «Щоб же ти, Іване, був такий здоровий! Як же теперечки встану та вийду із хати?» Бо Марта уже не спить — порається біля печі.
Помітила, що гість прокинувся, підійшла до нього:
— Скидай штани і пінжак!
— ?..
— Скидай, скидай, буду прати! І спіднє скидай. Іч, до чого додумалися: крашанки у кишенях носити!
Отак і залишився Матвій у Марти Лисючки. Приймак не приймак, чоловік не чоловік, а щось таки на нього схоже, хоч і не ходили під вінець. Чимось сподобався, припав до душі, за дві гарячі ночі вибив із Мартиного серця і Ганжу, й парубків та й оселився надійно у ньому. І не зводила Марта із свого Матвія закоханого погляду, і йшла селом, як після ясної купелі, хвалилася жінкам:
— А що хазяїн, а що любить дітей… Вони так і липнуть до нього.
А Матвій шпарко заходився біля хазяйства. Полагодив пліт, навісив нові ворота, пофарбував охрою, і вони ще здалеку вабили око веселим кольором…
Впорався на подвір’ї — зайшов до комори. Засунув у зерно руку — чи не перегрілося? — намацав мішки.
— А це що?
Марта не втаїла нічого: чоловік же, можна вважати.
І спохмурнів одразу Матвій — гострим поблиском зблиснули очі.
— Матвієчку, навіщо?
Не відповів. Ухопив пузатий чувал за гузир, зло вискаливши зуби, рвонув догори, висадив із закрома.
— Ану, піддай!
Та й поніс із комори на воза.
Отоді й зрозуміла Марта, що затіяв Матвій. Їй би закричати, кинутися слідом, вчепитись у ті чували, — моє, не віддам! — а от де й поділася сміливість, опустилися безвільно руки, приросли до землі ноги.
Він же, скинувши на віз останній мішок, не дивлячись на Марту, тихо сказав:
— Піду до Йвана за кобилою.
Привів кобилу, запріг і поїхав до сільради.
— Ви голова? — звернувся до Ганжі.
— Я. А що? — Ганжа дивиться на Матвія з неприязною цікавістю: що Марта знайшла у цьому непоказному чоловікові, щоб отак безсоромно ним вихвалятися?
А той скліпнув білими віями, тихенько сказав:
— Привіз пшеничку… То як, до гамазею чи в район одвезти?
Не став питати Василь, яка то пшениця, бо зрозумів відразу: Володька не витримав — розповів.
