Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Погано, погано… Читай статтю… Читай і намотуй на вуса, щоб не було потім пізно!..» Я після тієї розмови ніч не спав, чекав на газету. Ось вона, «Правда», ось і стаття…
Гінзбург розгортає газету, і Ганжа бачить великий, на всю шпальту, заголовок: «Год великого перелома. К XII годовщине Октября». Вся стаття попідкреслювана, помережена червоним олівцем. Особливо багато поміток у третьому розділі, що стосується сільського господарства.
— Прочитай отут.
Ганжа підсуває газету, повільно, намагаючись вникнути в кожне слово, читає:
«В чем состоит новое в нынешнем колхозном движении? Новое и решающее в нынешнем колхозном движении состоит в том, что в колхозы идут крестьяне не отдельными группами, как это имело место раньше, а целыми селами, волостями, районами, даже округами.
А что это значит? Это значит, что в колхозы пошел середняк. В этом основа того коренного перелома в развитии сельского хозяйства, который составляет важнейшее достижение Советской власти за истекший год».
— Гм… цікаво…
— Що тебе зацікавило?
— Що ж це: інший там середняк, ніж у нас?
— Не знаю… Нічого не знаю… Я про інше думаю, — стурбовано продовжував Гінзбург. — Раз селянин-середняк у тих районах масово пішов у колгосп, значить, була тому поважна причина. А ми її прогавили…
— Може, що й так, — неохоче погодився Ганжа.
— Ну, гаразд, про статтю поговоримо потім. Сам прочитай, комуністів ознайом, актив, а тоді й зберемося… Ти мені розкажи краще, як справи у ТОЗі.
— Та начебто і непогано, — хвалиться обережно Ганжа.
— Скільки членів? — перебива нетерпляче Гінзбург: страх не любить загальних фраз.
— Оце перед святами тридцять четвертого прийняли.
— Коней?
— Двадцять шість.
— Волів?
— Три пари… Домовились на весну всю тяглову силу докупи звести на тозівський двір.
— Це добре. А як із реманентом?
— Реманент уже завезли. За зиму полагодимо, щоб весною не морочитись. А то як раніше було? Ще встигнемо, ще не горить… А сонце припече — до кузні не протовпишся.
Гінзбург усміхнувся втішено: любив слухати приємне про своїх друзів: «Да-а, Петро… І до нього треба заїхати, давно вже не був… Все справи, метушня, будь вона неладна!»
— Інше нас підпирає, товаришу секретар, — скаржиться тим часом Ганжа.
— Що саме?
— Наділи… Тридцять чотири члени у ТОЗі — це тридцять чотири поля.
