Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Там ранету, там симеренку, звідти пармент золотий, а за золотистим шампанським аж під Полтаву забився. Зате, не хвастаючись, скажу: з інших сіл за щепами йдуть. Правда, Твердохлібенко уже й садом мені очі виймає: «Зарився мордою в землю, каже, пролетаріат світовий зраджуєш!» А пролетаріат, може, теж яблучко смачне хоче попробувати? Та щоб різних сортів, та подешевше… Портхвелю чи нагана при боці не штука носити! І я таку пукавку навісити можу. Колись наносився… А ти за плугом попробуй! За плугом себе покажи! Отоді я, може, і повірю твоєму «гала» та «бала», тоді, може, й піду за тобою… Ви пробачте, Соломоновичу, коли що не так…
— Що ви, що ви! Навпаки, мені дуже цікаво.
— Ну, як цікаво, то послухайте. Бо воно мовчиш-мовчиш, а іноді перекинутись словом і хочеться… По золоту ходимо, Соломоновичу, золото топчемо! Та взятись як слід, увесь світ нашим хлібом засипати можна!.. Тільки нахилятися ми за отим золотом не дуже охочі. Чи розуму бракує, чи лінощі такі вже обсіли. А пора уже піднімати… На культурне хазяїнування піднімати всіх треба.
Отут і запитав Гінзбург про оте, основне, заради якого і завів, власне, розмову:
— Скажіть, Миколо Васильовичу, ви пішли б зараз до колгоспу? От коли б вам завтра запропонували вступить до артілі…
— Що вам, Соломоновичу, на це сказати…
— А ви скажіть, що думаєте. Правду скажіть.
— А я, Соломоновичу, змалку до брехні не привчений. Тато у нас нащот цього дуже строгі були: як збрешеш, так що в руках — тим і по губах! Недаремно ж Іван у нас такий губатий виріс…
— От бачите, — розсміявся Григорій, — брати ж рідні…
— Ет, ми із ним рідні, як чорти звідні! То до чого я покійного тата згадав?.
— То що ви все-таки думаєте про колгосп?
— Що я думаю? — заворушив Васильович неспокійно пальцями. — Думати можна усе. Та не всі думки до ладу… Недарма ж кажуть, що і в Москві найрозумніший начальник не догадується, що у дурного Івана в голові… Краще я вам от таку історію розкажу.
