Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Тоді Свирид, враз пропалений підозрою, плечем висадив двері, заскочив, до хати, став коло одвірка, щоб ніхто не прошмигнув мимо, кресонув-сипнув колючими, злими іскрами на трут. При кожному вдарі кресала об кремінь вилітав снопик вогню, вихоплював з темряви невпізнанно хиже обличчя Свирида, з загостреним, видовженим, як у нечистої сили, носом. І мачуха, що прокинулася від грюкоту, забилася, перелякана на смерть, аж у куток, зібрала на грудях розстебнуту сорочку.
— Ой, хто то?!
— Дай вогню!
Тільки зараз — по голосу — пізнала вона чоловіка.
— Боже, що сталося?
— Чого не відчиняла?
— Я не чула.
— Не чула?
Свирид підозріло обмацав очима всі закутки, навіть заглянув під піл, важко пройшов через сіни в другу кімнату. Посвітив на скутих сном хлопців, постояв, прислухаючись, як вони дихають, заспокоєний, повернувся до жінки.
— Ти куди? — спитала вона, помітивши, що він збирається з хати.
— Двері навішу, — буркнув зніяковіло Свирид.
Потім уже, роздягаючись, сказав дружині, що ображено схлипувала в темряві:
— Ти от що… плач не плач, а застану із ким — уб’ю обох: і тебе, і його! Так і знай!"
"Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неї: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквітати сади, вона втекла з Василем, захопивши з собою Олесю.
Серед ночі проснувся Оксен від того, що хтось товк його в боки.
— Де Василь?
Не діждавшись синової відповіді, Свирид швиргонув на долівку Василеву ковдру, шваркнув її щосили ногою, вибіг із хати. Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услід за батьком: похололим серцем відчув — сталася біда!
Свирид уже метався під стайнею: зривав із дверей замок, аж стогнало залізо. Замок застряв товстою дужкою в скобі, ніяк не хотів піддаватися — Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув — разом із м’ясом видер скобу з товстої соснової дошки.
— Викочуй воза!
Поки Оксен, ухопившись за голоблі, викочував з возівні воза, Свирид вивів жеребця, викинув услід збрую. Відчувши волю, буланий задер догори голову, заіржав, виграючи лискучими м’язами. Свирид люто шарпонув його за вуздечку, вдарив у морду кулаком — буланий аж поточився, присів на задні ноги, схрапнув перелякано, — став заводити поміж голоблі.
