Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— Тату, куди?
— Сідай!
Оксен слухняно вискочив на воза, оглянувся на хату: вона чорніла відчиненими дверима, тільки одне вікно, те, що на татовій половині, запливало червоною кров’ю. «Щось сталося з мачухою», — подумав Оксен, і лише тепер у ньому заворушився каламутний здогад про якийсь зв’язок між тим, що нема Василя, і лютою поведінкою батька.
Кінь з місця рвонув учвал — вони вилетіли в степову місячну ніч. Розставивши широко ноги, батько невпинно поганяв жеребця, і стрічний вітер рвав на татові сорочку, віддирав від спини, надимаючи тугим міхуром, тіпав розкуйовджене волосся, свистів у вухах.
Наздогнали втікачів аж на десятій версті по дорозі на Хоролівку. Обминувши їх на повному галопі, Свирид круто розвернув воза, аж колеса відірвалися від землі, збив назад засапаного коня — загородив їм дорогу. Впізнавши їх, Василь віддав мачусі сонну дівчинку, яку ніс на руках, ступив уперед, затуляючи молодицю.
Свирид пожбурив на дно воза віжки й батіг, важко зліз на дорогу, не спускаючи з наймита вовчого погляду.
— Сиди!.. Я сам!.. — ведмедем посунув на свого кривдника. — Отак ти мені, гнидо, за мій хліб-сіль заплатив?.. Так за добро моє віддячив?.. — спитав грізно батько, впритул підходячи до наймита.
— За ваше добро я мозолями платив! — дзвінко й безстрашно відповів йому Василь. — А що ваша жінка пішла зо мною, так на те її добра воля.
Батько захрипів так, наче його вдарили в самісіньке серце, замахнувся на Василя кулаком.
Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи соснові колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж іскри летіли з очей, цілили один одному в обличчя, в душу, в серце. Не легко було Василеві устояти проти ведмежої сили Свирида, не раз і не два гнувся він аж до землі від пудового вдару, але відразу ж випрямлявся, як уперта лозина, і все ще стояв — не хотів поступитися жодною п’яддю.
