І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Хай бачить Ганжа, що Ляндер, незважаючи ні на що, завжди стоїть на охороні революційного ладу, строго дотримується революційної законності.

Вже в місті наказав відвести заарештованих до в’язниці, посадити в окрему камеру — ізолювати від решти; арештантів, як особливо небезпечних злочинців.

Вони і в камері поводили себе по-різному — Івасюта й Гайдук.

Пригнічений нежданим арештом, Оксен як сів на вузьке тюремне ліжко, так і застиг, немов вирізьблений з суцільної брили відчаю: «Господи, за віщо? За що караєш раба твого вірного, чим я завинив перед тобою?» Шукав тієї провини перед богом і не міг пригадати. До церкви ж ходив щонеділі, вистоював довгі години, а коли титар починав обходити парафіян з величезною мідною тарілею, завжди перший клав туди гроші: щоб помітили і батюшка, й бог. «То хіба ж я скупився в чому тобі, господи? Не любив, правда, давати жебракам, бо з діда-прадіда всотав ненависть до нероб. Але хіба ж ти сам, господи, не заповів у поті лиця свого збирати свій хліб? Вдома з хрестом уставав, з хрестом і лягав, не їв скоромне в пости, не оскверняв вуста свої богохульною лайкою, не згадував всує ім’я боже — так за що ж ти караєш вірного сина свого, всеблагий та всемогутній?»

А найболючішим хробачком — спогад, про Таню. Як вона стояла посеред двору, дивилася повними переляку очима на двох міліціонерів і мовчала, притискаючи кулачки до грудей. Не плакала, не голосила, як це робили сільські жінки, — мовчки стояла, розгублена, беззахисна, в темненькому сатиновому платтячкові, не відчуваючи, мабуть, холодного вітру, що обдував її безжалісно й люто."

"Ішов поміж конвойними і все оглядався: чекав, що гукне йому, скаже хоч слово, хоч махне на прощання рукою; та, поки міг бачити, не поворухнулася її тоненька постать, лише вітер шарпав-роздував на ній темненьке сатинове платтячко.

Відтоді, як привіз Оксен молоду жінку, минуло більше місяця. Час би вже, здається, й прижитися, звикнути до свого чоловіка, та кожного разу, лягаючи в постіль, відчував Оксен, як напружувалося-завмирало її юне тіло, щоразу натикався на прихований опір. Немов равлик, вбирала себе всю в невидиму черепашку і воліла перебувати у ній до самого ранку. Жодного разу не поцілувала його — натикався на пасивно стулені губи; не обійняла — руки лежали, немов перебиті; він досі не знав, який присмак її вуст, яка ніжність її обіймів. Скидалася на незаймай-квітку, що згорталася при першому ж дотикові.

Від того не раз прокидалася злість. Хотілося вдарити, здушити її так, щоб розчавити оту черепашку, вивільнити замкнене тіло. Хотілося гризти обмерлі вуста, поки вони, наповнені кров’ю, розкриються в зрілому жіночому поцілункові. Однак стримував себе.