І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Уже як від’їхали верстов із п’ять і село потонуло в степовій мряці, Світличний звернув направо і прямо по ріллі, по ще з осені непоораних стернях, а то й по висохлих, на зріст людини, бур’янах риссю повів свій загін прямо на захід."

"Поруч із ним скакав посланець, що привіз новину, трохи далі горбився в сідлі Ганжа, а позаду стугоніли копитами коні бійців та комнезаможів. Тупотіли копита, бряжчали стремена, порипували сідла — люди мчали у ніч мовчазними, загадковими привидами, мчали на захід, прямо на світлу ще смужку попри самій землі, що поволеньки звужувалась, танула на очах, — мчали навздогін сонцю. А воно, веселе й лукаве, втече-таки від них, оббіжить попід землею та й вирине вранці з іншого боку, засвітить їм просто в спину: «Ага, впіймали!»

Тільки тоді всім оцим людям буде вже не до сонця. Ані до сонця, ані до неба, ані до сирої землі.

До Марусиної могили добралися затемна. Виросла вона перед ними високим темним горбом — тільки вітер шелестів у сухій торішній тирсі та високий хрест, розставивши широко руки, вимахував довгими рушниками, так, наче когось кликав до себе або з кимось прощався.

Скільки літ оцій могилі та оцьому хрестові — ніхто, мабуть, не міг би уже й сказати. За які подвиги сподобилася невідома Маруся такої високої шани — могили, не меншої, аніж колись насипали запорожці улюбленим своїм лицарям чи скіфи своїм сановитим вождям, — теж ніхто не знав і не відав. А от не забувають Марусю, не минають її старе і мале, а дівчата скрадаються до неї в темряві та й в’яжуть на почорнілий дубовий хрест вишиті рушники: «Замоли, сестро, перед богом наші вільні й невільні гріхи!»

Тепер же до неї під’їхали інші «молільники». Під’їхали, спішилися, закурили, ховаючи в рукави жевріючі жарини цигарок. Холодний передранковий вітер задував звідусіль, загортав поли шинелей, свиток і піджаків, сипав гарячими іскрами, коли хто необережно підносив цигарку, і люди мимоволі збивалися до гурту, щоб зберегти хоч трохи тепла. Кожен відчував ту нервову напруженість, що опановує перед боєм, навіть Світличний частіше, ніж треба було б, затягався терпким тютюновим димком.

Врешті не витримав, підкликав гінця, спитав:

— Далеко ще звідси?

— Верстов зо три, — чомусь пошепки відповів той, так, наче його міг почути хтось із банди Гайдука.

— Яр — глибокий?

— Там такий яруга — і дна в ньому немає!

— Умгу…

Федько востаннє затягнувся цигаркою, аж зашкварчала на губах, кинув бичок на стерню, затоптав каблуком, походив сюди-туди, щось вирішуючи. І всі, хто курив, теж перестали курити: хто кидав недокурок на землю, а хто й гасив об долоню та ховав за вилог рукава чи в кишеню («Як скінчиться, тоді й докурю!»).