І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

І місить Володя липку грязюку, топче Володя глибокий сніжок, йде Володя на хутір, а там на нього чекає, сховавшись за клунею, щоб не помітили, не дай боже, батьки, оте некомсомольське дівча.

— Володю, ти?

— Та я…

Підходить непоспіхом, так наче йшов оце мимо та й завернув випадково на голос, подає дівчині руку. Марійка несміливо тицяється своєю долонькою (ніяк не научиться, зроду-віку не подавав парубок руку дівчині!), сяє на Володю ясними очима:

— Як ти дійшов?

— Та як… — відводить свої очі Володя. — Снігу цього року… Всі переярки позамітало: як ускочиш — то й з головою!

— Давай я тебе хоч обтрушу, — голос Марійчин аж тремтить від ніжності.

— Не треба, я сам, — супиться збентежено Володя. Знімає шапку та й починає обтрушувати сніг із фронтової батькової шинелі.

— Ти не замерз? — допитується Марійка, не зводячи з Володі відданих очей. — А то, може, підемо у сіни, — зважується вона на відчайдушний крок. — Тато й мама вже сплять…

Володю відразу ж кидає в жар. Добре знає, що роблять по темних сінях та клунях парубки із дівчатами! Але хіба він не поклявся боротися з отими буржуйськими пережитками, з отим дикунством, породженим забобонами? І, намагаючись не дивитися на звабливі Марійчині губи, каже, що йому добре і тут.

— Як знаєш, — трохи ображена Марійка. Задирає до неба обличчя, ловить очима замріяне світло зірок. — Дивись, Володю, які ясні зорі сьогодні!

— На мороз, — відповідає солідно Володя.

— А може, на чиєсь кохання?

Володя збентежено прокашлюється, для чогось знімає шапку, потім знову насуває її аж на очі: невмолимо прекрасне зараз у Марійки обличчя, осяяне не то зорями, не то місяцем, не то натхненним якимось почуттям! І він, аби позбутися отієї ніяковості, починає розповідати Марійці про сільські новини: про дядька Ганжу, про недавні збори, про свої комсомольські діла.

— Сільбуд нам би скоріше відкрити. Осередок культури… А то що, зберуться на вечорниці, лапаються, обіймаються, цілуються, аж гидко дивитись!.. Нема того, щоб почитати якусь політичну брошуру, газету, послухати лекцію…

Потім замовкає, трохи здивований тим, що Марійка не каже ні слова у відповідь. Стоїть, дивиться в степ, немов чекає іще на когось. Тоді Володя дістає годинника, клацає кришкою, довго дивиться на циферблат, розбираючи, котра година:

— То мені вже пора.

Марійка мовчить.

— Так я пішов.

Марійка мовби і не чує.

Володя смикає дівчину за рукав:

— Ти чуєш: я вже іду!

— Та йди, — якось байдуже відповідає Марійка.

Тепер уже Володина черга образитися. Рішуче насуває шапку на лоба, кидає сухо:

— То бувай.

— Бувай, — неживою луною озивається дівчина.

— То я вже пішов…

Володя тупцюється на місці, вминаючи сніг, врешті, зовсім розсердившись на Марійчине мовчання, повертається до неї спиною, рушає із двору.