І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Ота, що билася в ній з дня у день, з місяця в місяць і тепер відділилась од неї."

"Таня повела туди очима (була така квола, що не могла поворухнути навіть головою!) і побачила на руках у жінки маленьку істоту з надутим пузцем, з напруженими ручками й ніжками, з великим, роздертим у невпинному крикові ротом. Та істота здалася їй настільки потворною, що Таня щосили заплющила очі й мало не зомліла від думки: вона породила жабеня, а не дитину.

І, може, оте перше видіння спричинило до того, що Таня не пройнялася зразу ж після пологів материнською радістю. А може, в тому була інша причина. Бо відколи завагітніла, мріяла мати дочку. Отаку невеличку, з рожевими щічками, з ясними блакитними очима й русявим волоссям, перев’язаним рожевою стрічкою.

Та вимріяна донька дуже нагадувала ляльку, що її подарувала колись хрещена мати Таниній старшій сестрі. Як вона приворожила Таню в першу ж хвилину своєї появи! Як Тані кортіло побавитися нею! А якщо не побавитися, то хоча б доторкнутись до отого неймовірного, ну прямо-таки казкового платтячка, що так і вилискувало проти сонця!

Готувала рожеві стрічки і все придане по змозі рожевого кольору. Вичитувала жіночі імена, щоб вибрати з-поміж них найкраще. І не могла навіть припустити, думати навіть не хотіла, що народиться син! Може, тому, що боялась: син, коли виросте, буде схожий на Оксена…

І знову загойдалася, попливла у повітрі колиска, продовжуючи рід Івасют. Тихенько порипувала, беззубо скаржилася на свій довгий вік, пливла дерев’яним розгойданим човником з ночі у ніч, з дня у день, а над нею схилялася Таня, яку душила, гнітила, сковувала сумна оця хата з замерзлими, засніженими невеликими вікнами, низькою стелею, важким сволоком, що нависав над головою величезним, на всю хату, хрестом.

В шосту після пологів ніч, коли вже почала уставати, Таня майже не спала. Світ немов збожеволів: небачена буря гуляла в полтавських степах, замітаючи хутори, дороги і села.

Таня лежала й слухала, як дрижить уся хата під поривами вітру, як тонко і жалібно видзвонюють шибки, як стогне на всі свої чорні простуджені груди димар.

Ота лялька так і лишилася нездійсненною Таниною мрією. Райською спокусою, причиною гріховних думок. Бо — страшно подумати! — вона іноді бажала сестрі своїй смерті, щоб оволодіти недоступною лялькою. Сестра, слава богу, не вмерла, а Таня стала дорослою. Тільки десь у потаємнім куточку душі лишився шматочок дитинства, і Таня, сама того не підозріваючи, повернулася до нього, збираючись стати матір’ю. Лежала й не могла позбавитися чіткого, майже зримого образу: оце зараз посеред степу, застукана бурею, бореться із смертю людина. Немає ж нічого страшнішого, аніж буря в степу. Бо ніде не буває так незатишно одинокій людині, як у полі під час хуртовини.