І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Тож недаром люди кажуть, що коли опівночі вийти на сільський цвинтар, стати обличчям до могил Соловейків та прислухатись, то й буде чутно, як із-під землі тихою луною доноситься пісня: починає прадід, підхоплює дід, прилучається батько…

Онисько теж не відкотився зрадливим яблучком від свого співучого роду: всім удався у батька — і вродою, і голосом, і вдачею. Соловейком витьохкував по вечорницях та досвітках, зачаровуючи дівчат, і не одна красуня потай мріяла заманити голосистого парубка під позолочений вінець, не одна сохла серцем і спливала сльозами. Та Онисько довго лишався байдужий до всіх отих дівочих приманок."

"Вже стара мати не раз бралася за нього:

— Що ти собі, сину, думаєш? Чи до сивої бороди збираєшся парубкувати, що й досі не знайшов собі пари, а мені — невістки у хату! Помру, хто ж за тобою, отаким недолугим, ходитиме!

Вже й батько підступався, чи не пора, мовляв, гукати сватів, на що Онисько завжди неохоче відповідав:

— Та-а… ще, мать, рано… Ще вспію…

Тьохкав, тьохкав безтурботним соловейком та й витьохкав Ганну.

— Ти диви: ледаче-ледаче, а не полінилося аж куди забратись! — дивувався батько, коли син нарешті сказав, куди засилати сватів. — Чи не було десь поближче такої красивої?

— Та-а… мать, не було…

По весіллі Ганну привезли вже в нову хату: стара два роки перед цим поповзла під час повені в річку. Ліпилася ж на краю височезного урвища ластів’ячим гніздом, заглядала побілілими стінами у прірву, і сусіди не раз застерігали старого Мартиненка:

— Ой глядіть, Федоре, підмиє ще трохи — так і шелесне у річку!

Федір щоразу обходив свою хатину, тикав кулаками в стіни, наче пробував зіпхнути її з урвища у воду, і заспокоював жінку:

— Дасть бог, цього року ще не звалиться…

Та й діждався, що одного весняного дня, коли повінь, лютуючи, вгризалася в берег, одвалився величезний окраєць землі. Хата затріщала, захиталася й з перекошеними од жаху вікнами, гублячи розтріпану солом’яну шапку, гухнула в бистрину. Слава богу, що це сталося вранці, в неділю, коли Мартиненки були саме в церкві.

— Ти диви, таки звалилася! — з щирим подивом мовив старий, повернувшись додому. — А я думав, цю весну ще вистоїть.

Онисько ж нічого не сказав. Тільки підійшов до свіжого злому, заглянув униз, наче сподівався побачити хату. Аж тоді звернувся до матері, що заливалася слізьми:

— Та чого ви, мамо, так побиваєтесь? Рано чи пізно, а все’дно провалилася б… Бач, як ловко упала, і сліду не лишилося!..

— Спасибі, сину, що хоч ти знайшовся, чим утішати! — обізвалася стара, не знаючи, сміятися чи гніватись на отаке безголов’я…

На нову хату стягнулися аж на другий рік: ставили її подалі од берега, щоб не скоро добралася річка.