І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

 — Як же, Петре, не вдарили, коли про це твій тато-небіжчик моєму покійному батькові розказував!

А дядькам що, дядьки раді нагоді посміятись, хоч мало хто вірить отій всій історії: і старий і малий знає, що воно за птиця — Іван Приходько. Бувало, йде влітку селом — шапка аж на очі насунута, вид заклопотаний, йде і вроді нікого не бачить.

— Добридень, Іване! Що це ви, забагатіли, що так загордилися?

— Це ви, Свириде? — немов аж прокинеться Йван. — Звиняйте, і справді не побачив. Тіки не з того, що забагатів.

— Осліпли, чи що?

— Та й не осліп… Йшов оце мимо Ониська, а там таке, що аж страшно дивитись… То бувайте здорові!..

— Та постійте, Іване! — біжить уже слідом розпалений цікавістю Свирид. — Скажіть, що там таке.

— А що там, Свириде, розказувати. Я не радий уже, що й сам побачив, а тут іще й вам розказувати…

Так і не добившись нічого, Свирид постоє-постоє та й почеше в самісіньку спеку аж на той край села: подивитися, що ж там таке коїться в Ониська.

А Онисько або спить собі в холодочку під грушею, нічого не відаючи, або його й зовсім удома немає. Аж тоді дійде до Свирида, як ошукав його клятущий Іван! Зрозуміє, та вже буде пізно.

І тож скажіть; всі знають, що за ягідка Іван, а захочу — кого завгодно обдурить. Підстереже, смикне за лукаву ниточку — і вже ти й на гачечку!

«І що за людина дядько Іван! — коситься невдоволено Володька. — Зовсім, можна сказати, несерйозна людина!» І вже збирався Володька вийти у сіни, щоб не слухати пустих побрехеньок, як появився Гінзбург, ведучи за собою плечистого незнайомця в новому, до колін, кожухові.

«А це що за цабе?» — приглядалися та принюхувалися враз притихлі дядьки. Вловили запах вугілля й перепаленого заліза, помітили й чорні, металевого блиску долоні: «Еге, так ось кого нам привіз секретар!» — та й потяглися по кисети — вгощать коваля тютюном. «Бери, чоловіче добрий, хоть все вигрібай, тільки визволяй нас із лихої біди!»

— Ну як? — запитав голосно Гінзбург, потираючи червоні з морозу долоні.— Як поживаємо?

— Живемо — не горюємо, — відразу ж Іван Приходько (і тут мусив бути попереду). — В кого дірка на латці, в кого латка на дірці, а хто й так — до місяця голою спиною світить.

Дядьки стримано засміялися, Гінзбург же весело зауважив:

— Ой хитруєте, Іване… Щось я не бачу дірок!

— Дак Радянська ж влада їх нам давно позалатувала! — вивернувся Іван.

— Хіба що так! — розсміявся Гінзбург. Та відразу ж до Ганжі, що посунувся за столом, даючи гостям місце: — Ну, голово, став могорич: дивись, кого я тобі привіз!.. Знайомся, Петре, оце голова сільради комуніст товариш Ганжа…

— Та ми вже начебто й знайомі,— перебив Гінзбурга Ганжа, тиснучи Петрові руку. — У тебе, товаришу Григорій, і зустрічалися ж… Значить, до нас?..