І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

 — Тож допоможіть нам виявити справжнього злочинця, бо ми не менш зацікавлені в тому, щоб докопатися правди…

Лише тепер, коли Гінзбург відчув, що він переміг, коли навіть найбільш войовниче настроєні жінки, отакі, як оця Варка, що погодитись погодилась, а й досі, бач, не випускає із рук свого трофея — пом’ятої, пошарпаної, з пообриваними стрічками безкозирки голови сільради… коли навіть отакі жіночки сказали мов з примусу: «Що ж, якщо так уже треба… Хіба щоб спіймати отого бандита…», коли й чоловіки, що встигли повернутись до гурту, закивали чубатими головами: «Що треба, то треба… А ми що ж… Ми не проти…», — лише тепер відчув секретар повіткому, в що обійшлося йому оце півгодинне напруження. І йому, хто не переносив тютюнового диму, раптом захотілось курити. Може, тому, що дуже вже сіпалася права щока, прямо-таки витанцьовувала кожною жилкою; може, тому, що тремтіли руки; а може, тому, що весь був розбитий нелюдською втомою і хотілося лише одного — опинитися десь на безлюдді, сісти під якимось деревцем, обпертись об нього спиною, заплющити очі…

Похорони відбулися на третій день вбивства, у неділю, в ясний та погожий день. Сумно бемкав дзвін, терзаючи серця, спливали сльозами родичі забитих. З’їхалося багато духовенства оддать останню шану покійному, зібралося багато людей. З усіх навколишніх сіл, і з Хоролівки, і з Шишаків, і з Великих Багачок — коли влилися в похоронну процесію, то не було їй кінця-краю. Люди йшли, поважні, сумні, а над їхніми головами плинув багатоголосий спів батюшок, перемішаний із маревним димом ладану, голосінням жінок, тягучим бемканням дзвона. І від того, що він бемкав один, так наче скаржився на сумну свою одинокість, ще дужче брало за серце, стискало за горло…

Домовини пливли та й пливли двома печальними човнами над людською річкою, що несла їх вперед, до останньої пристані. Там уже на них чекала широка могила — по крутих обструганих стінах з тихим шерхотом осипалась земля, свіжонамазаною долівкою жовтіло глибоке дно. На довгих сувоях полотна опустяться туди оті човни, стануть один попри одному, щоб і в смерті не розлучатися поміж собою, і, дотримуючись прадавнього, освяченого дідами-прадідами звичаю, кожен візьме в руки землі та й кине донизу: земля вам пером!

На похоронах були Таня й Оксен, була мама і найстарша сестра Танина Ліда з дванадцятирічною дочкою.

Маку весь час вели попід руки, вона ледь переставляла набряклі ноги та все кликала: «Зінонько!.. Зінонько!» Кликала, немов дочка могла її почути та й озватись із домовини. — Таню підтримував під руки Оксен, бо вона не бачила дороги за пекучими мовчазними слізьми.