Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— Тато їх запросили.
— Запросили?.. Дорожчі, значить, від рідного сина!
Ображений усміх кривить Федькові вуста, недобрими вогниками спалахують очі. Він хапається за бантину, дригаючи довгими ногами, повисає на ній, потім спритно стрибає на землю.
— Що ти робиш, божевільний! — жахається Таня. — Адже можуть зайти!
— Не зайдуть… їхні коні?
— А то чиї!
— Гарні коні.
Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.
— Ти що думаєш робити?
— Нічого, — загадково посміхається Федько. — Полізу ще на горище — погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та дивись, — дома ні слова!
Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.
Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:
— Федю!.
Брат котом зіскочив додолу — навіть не стукнув чобітьми.
— Ти чого так довго возилася? — спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.
— Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…
— Молебень?.. Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!
У темряві Таня не побачила — здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:
— А зараз що вони роблять?
— Полягали спати.
— То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню… — Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: — Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня… Виведеш?
— Виведу, — покірно погоджується Таня, — Ваську?
— Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти.
— Чую, — відповідає Таня і вже мало не плаче.
— Ти чого? — помічає оті невидимі сльози брат. — Боїшся?
— Боюся, — чесно признається сестра, — І… і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.
— Не заберуть.
— Заберуть.
— То кого тобі жалкіше — Ваську чи брата? — спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:
— Я виведу коня тобі, Федю!
— Та не зараз, а як зовсім стемніє,— охолоджує її брат. — Я за ворітьми тебе чекатиму.
