І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Наб’ється остюків — до весни не вичешеш!

— Вичешу, — вперто мотнув головою Гінзбург, беручи довгі вила. — І не дивися на мене так жалісливо, бо вилами заїду!

Жінки, із граблями, з лопатами, стали довкола молотарки — відгортати зерно і полову, носити солому.

— Пускати? — закричав Петро.

Локомобіль аж двигтів. Широкий шків, важко провисаючи, тягнувся до молотарки, дрібно тремтів. Дядьки враз споважніли, затихли й жінки. Ганжа голосно скомандував:

— Починай!"

"Петро смикнув за ланцюжок, з невеликого патрубка гострою цівкою вдарила пара, вирвався оглушливий розбійницький посвист. Всі аж здригнулися, а локомобіль усе свистів та свистів — переможно, клично, невтомно. І Петрові, мабуть, не було на світі ліпшої музики. Потім він облишив ланцюжок, потягнув якийсь важілець: паровик натужно дихнув, чмихнув, повернув важкого маховика… Петро метнувся до шківа, потягнув. І ось уже маховик закрутився, замиготів важкими чавунними спицями. Чах! Чах! Чах!..

Закипіла весела робота. Володька і Нешерет кидали донизу снопи, Ганжа, Непідкований і Гінзбург підхоплювали, передавали на «стіл», а там уже Приходькова жінка вправними рухами розрізала перевесла, подавала чоловікові важкі розперезані стебла колосками до барабана. «Давай!.. Давай! Давай!..» — гула, аж захлиналася, машина, поглинаючи сноп за снопом. Невдовзі над током закуріло половою, а посередині почала рости гора важкого, мов золото, зерна…

Спочатку Гінзбург пильнував з усіх сил, аби не промахнутися, не впустити додолу снопа. Та за якихось півгодини приловчився і підхоплював снопи з не меншою вправністю, аніж Ганжа чи Протасій, що низав їх, немов галушки, швиргав, майже не дивлячись. Гінзбург теж хотів отак кинути, але промахнувся — сніп перелетів через «стіл», упав у полову. Однак ніхто й не подумав підняти його на сміх: вдали, що не помітили.

А коли Гінзбург, влучивши вільну хвильку, оглянувся, снопа вже там не було: хтось непомітно прибрав, щоб не мозолив очі.

Працювали, не відпочиваючи, до самого обіду. Григорію вже почало здаватися, що він більше не витримає. Руки стали немов дерев’яні, в грудях аж двиготіло, підгиналися ноги, й обертом ішла голова. Він щиро заздрив Протасієві, що працював, ніскільки, здається, не втомлюючись; заздрив Ганжі, який, знявши шкуратянку й сорочку, кидав снопами, мов грався, весело поблискував зубами з-під чорних вусів. Заздрив і розкаювався, що не послухався Ганжі та не став на стіг, де, як тепер здавалося йому, було набагато легше. Та коли Ганжа гукнув:

— Григорію, поміняйся місцями із Нешеретом! — Гінзбург заперечно мотнув головою і, зціпивши зуби, ще міцніше затиснув вила в руках: «Брешеш, подужаю!.. Подужаю!..»

Немов зжалівшись над Гінзбургом, дзвінко й весело засвистав локомобіль.