І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

 — Та пий, не принюхуйся: вона не отруєна!

Хоч не хоч, а треба пити.

Гаряче потекло по жилах, зашуміло в голові, хистким туманцем огорнулися всі речі. А Федько вже наливає по другій, бо хто після першої закушує, того колись посилали овечі бурубашки гризти.

Оксен уже не відмовлявся: знав, що нічого не поможе. Покірно випив і другу, ухопив виделку, став наминати яєчню, ловити зарум’янені шматочки сала: більше смерті боявся сп’яніти: що ж тоді робитиме, як вийде Таня?

Але Таня не появлялася. Замість неї Федько обіймає Оксена за плечі, нахиляє до нього червоне обличчя:

— Ось послухай, братухо, що я тобі пораджу: плюнь ти на Таньку!

— Як плюнути? Що ви таке кажете, Федоре!

— А отак! — плюнув Федько на підлогу та й розтер підошвою. — Плюнь, розітри і забудь! Не для тебе вона.

— Як не для мене? — пробує визволитись із Федькових обіймів Оксен. — Коли вона мені богом дана…

— Е, яким там богом! Хіба бог жінок дає? Чорт, а не бог нам їх присватує. Та й не таку тобі жінку треба, Оксене. Ти «Декамерона» читав?

— Як не таку? — аж стогне Оксен. — Що ви таке кажете, Федоре!

— Є така розумна книга «Де-ка-ме-рон», — товче своє Федір. — Щитай, як біблія. Так там описано, яка тобі жінка підійде до пари. Щоб ніч переспав, а на ранок хвоста причепив та і в плуга. На ніч — жінка, на день — кобила…

— Свят, свят, свят, — хреститься перелякано Оксен на оті нечестиві слова.

— І не жди, й не надійся: вона не вийде до тебе. Так що забудь, чоловіче, й доріжку до неї…

Аж тепер дійшло до Оксена, чому така розгублена була Олеся, чому уникала стрічатися з ним поглядом Танина мати. Пекучою отрутою розлилася по тілу випита горілка, здушила, скрутила так, що ні дихнути, ні застогнати.

— Та чого ти так побілів? — аж злякався Федько. — Може, вип’єш води?.. Олесю, подай-но води!

Оксен робить такий жест, наче відштовхує невидимий кухоль: бог із нею, із вашою водою! Спасибі, вгостили… Так пригостили, що й світ став немилий!

— Знацця, не хоче виходити?

— Не хоче, братухо…

Щосили стримуючи сльози, що накипали на очі, ображено запитав:

— То, може, хоч Андрійка покажете? Хоч рідного сина…

— Нема, братухо, й Андрійка, — скрушно розводить руками Світличний. — Як побачила тебе у вікно, як ухопила на руки дитину: ти в одні двері, а вона — в другі. Подалася кудись у місто — шукай тепер вітра в полі!

— Що ж, спасибі й на цьому…"

"Оксен хоче звестися — відмовляють ноги. Чи то пересидів, чи горілка ударила, тільки стали вони, мов дерев’яні: тремтять, зламуються у колінах, не хочуть нести хазяїна.

— А ти посидь, посидь… — вмовляє його Федько. — Ось вип’ємо ще по одній, погладимо дорогу. Та не побивайся за нею: їй-бо, жінки й понюшки не варті!..

Оксен врешті знаходить у собі сили відірватись од столу. Дякує за хліб-сіль, за ласку.