І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

А весною заберете назад…

Оксен приносить мішки, кидає Володьці під ноги: нате, подавіться! Одвернувся, не дивиться навіть, як члени комісії насипають зерно, важать та переважують.

Потім заходилися шукати приховане: обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном: кілька разів проходили і мимо хлівця, тоді в Оксена аж завмирало серце. Володька, лихий, що нічого поки що не знайшли, провалив навіть сокирою комин, вставив туди голову, але, крім сажі, так нічого й не витрусив: пирхав, як розлючений кіт, витираючи обличчя.

Обнюхавши, де тільки могли, взялися колупати землю у дворі та на городі. Петро Нешерет ледь торкався землі, аби тільки не сказали, що саботує. Іван Приходько теж не дуже старався: встромить, покрутить, а тоді вийме і довго принюхується, чим воно пахне. І все язиком, наче мичкою:

— Ану, отутечки спробуєм, тут земля мовби пухкіша. Чи, мо’, отам, під коморою? Як ви скажете, Оксене?.."

"Зате Протасій старався за всіх: заганяв свого щупа з таким заповзяттям, наче збирався наскрізь землю проткнути, нанизати, як яблуко, та й понести з собою.

Володька ж ганяв, як навіжений. Аж упрів, аж захекався, однак все не збавляв запалу: видать, вирішив трупом лягти, а таки докопатися до хліба куркульського. А за ним пришитою тінню — Іван. Не спускав очей, ворушить у кишенях свинцевими кулаками.

— Ти чого за мною ходиш? — запитав суворо Володька.

— Вподобав, то й ходю, — вишкірив у недобрій посмішці міцні дідівські зуби Іван. — А що, вже й ходити не можна?

— За мною — не можна!

— Ой-ой-ой, яка цяця!

Володька спалахнув, стиснув щосили щуп, але повернувся, пішов у клуню. Іван — слідом.

Велика клуня вся пронизана сонячними гострими списами. Колись тут качалися біля віялки Оксен і Василь, дерли один на одному сорочки, мало не гризлися зубами. Тепер же, на тому самому місці, Володька й Іван. З такою ж палючою ненавистю, що не погасне, доки й житимуть.

— І тут будеш шукати? — питає глузливо Іван: він явно провокує Володьку на сутичку.

— Тебе не питатиму! — відповіда сердито Володька і опускає щуп, пробує загнати у землю.

— А ти дужче нажми! — вже відверто насміхається Іван. — Видать, мало каші поїв… Чи Маруська ухоркала?

Володька мовчить. Щосили зціплює зуби й мовчить. Не діждеться куркульський синок від нього жодного слова. Забагато честі. Ходить по клуні, колупає тверду вбиту землю, шукає, де м’якше. І всім тілом відчуває Іванову присутність.

Попробував у одному кутку, перейшов у другий, ткнув щупом, і тут його наче хто в груди штовхнув: оглянься! Повернув голову — за кілька кроків од нього Іван: хижо подався вперед, стискаючи в правій руці важку занозу. Володька впустив щуп та до кобури.

Стояли якийсь час мовчки, дихали часто, стерегли один одного очима. Потім на Йвановім лиці з’явилася кривенька посмішечка.