І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Дістав із столу печатку, хукнув, притиснув до списаного аркуша паперу, гукнув:

— Діду, покличте міліціонера!

Пригинаючи голову, зайшов міліціонер.

— Оце вам, товаришу, папери. Можете брати.

Міліціонер непоспіхом переглянув написане, дістав із-за борта шинелі великий пузатий конверт, акуратно вклав туди папери, заховав назад, аж тоді глянув на Оксена, звівши рудуваті рідкенькі брови на всіяному ластовинням лобі:

— Один?

— Хватить тобі й одного, — посміхнувся скупо Ганжа.

…До вечора набрав міліціонер ще два десятки твердоздатників. З незвички дядьки ламали колону, збивались в тісний овечий гурт, сунули, наступаючи один одному на п’яти, і міліціонер аж охрип від лайки.

Ночували в селі: до району не встигли добратися. Сільрада виділила клуню — міліціонер стояв при широких дверях, пропускав по одному, голосно рахуючи.

Оксен ішов останнім, і міліціонер зупинив його, строго запитав:

— Фамілія?

— Івасюта.

— Так от, Івасюто: назначаю тебе старшим. Пильнуй, щоб був мені порядок і все таке проче. І щоб ніхто не втік — головою за кожного відповідаєш! Зрозумів?

— Зрозумів, — ледь видушив із себе Оксен, приголомшений новою напастю.

Для заохочення чи, може, в знак схвалення міліціонер легенько штовхнув Оксена в спину, і той опинився у клуні. Позаду завищали двері, загуркотів засув, густа темрява наповнила клуню. І в тій темряві шамотіли, як миші, дядьки, вмощуючись на ніч, розв’язуючи торби, пошепки молячись і так же пошепки лаючись.

— Господи, Сусе Христе, помилуй мя, грішного…

— Та куди ж ви на голову лізете!

— А не клади на дорозі.

— Миколо, де ви солому взяли?

— Отамечки у кутку.

— Хоть би вже скоріше судили. А то ганяють, ганяють…

— Не спішіть — ще насидитесь.

— Людоньки добрі, не знаходили моєї торби? — чийсь розпачливий голос.

— А де ви її поклали?

— Та ось тутечки! Поки сходив за соломою…

— А що в ній було?

— Ось тут поклав і немає… Господоньку, що ж я без неї робитиму?

— Осьдечки чиясь торба! — з протилежного кінця клуні.

Той, що питав торби, затупотів чоботищами на голос, перечепився, полетів на долівку. А вслід йому розлючена лайка:

— А щоб тебе трясця взяла! І що воно за люди собачі: то одна розтелепа на голову залізла, а теперечки оцей антихрист чоботом у груди заїхав… Щоб ти повісився разом із торбою!

— О-хо-хо-хо-хо! Сердяться, лаються — нечистого потішають… Молитися треба, молитись!

— Молись не молись, все одно од тюрми не одмолишся…"

"Гомін поволі вщухав, дядьки, натомлені, швидко засинали, хто де примостився, як хто уклався. Один Оксен боровся із дрімотою, наслуховував, чи не ламає хто стіну, збираючись утікати. Немов якась потаємна пружина відразу ж після призначення старшим клацнула в ньому, погнала думки в зворотному напрямі.