І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Лунає звідти сердитий голос:

— Протасію! Та куди ти, чорте, преш!

— А що?

— Поросят передушиш!

— А хіба вони мої?

— Вилазь із хліва! Вилазь, заразо, бо навильником пригощу!

— От і не вилізу.

Ганжа поспішав до хліва, бо там і справді зчепляться битись. Протасія треба витурити. Бач: не мої поросята! А чиї ж?

— Були куркульські, а теперечки обчественні,— з філософським спокоєм відповідає Протасій, залишаючи хлів…

Аж увечері скінчили облік. Втомлені, але задоволені поверталися додому.

— І нажили ж добра! — все ще дивувався Приходько, — І нащо їм усе те потрібно було?

— Свого брата спитайте! — глузливо Володька.

— Е, ти мого брата не чіпай! Мій брат — середняк…

— Рідний брат куркулеві,— знову Володька.

Приходько хотів сказати щось різке, та передумав, покотив розмову по іншій доріжці:

— Василю, а то правда, що ув Англії войська без штанів?

— Без штанів? — дивується Нешерет. — То як же їм воювати, коли без штанів?

— Іще кажуть, в тій же Англії видумали літак — чотириста тисяч войська бере, — меле далі Йвар. — З амуніцією, з ружжами і на півроку харчами… То правда, Василю?

— Правда.

— Правда?! — аж зупинився Приходько: розраховував, бач, на те, що Ганжа заперечить, от за суперечкою і не помітили б, як і додому дійшли б. — Та як же він злетить?

— Злетіти злетить, а от як сяде — невідомо…

Іван замовкає, вибитий із колії, та за хвилину заводиться знову:"

"— Ось послухайте, що недавно в сусідньому селі трапилось. Хоронив зять тещу… Винесли її з хати, жінка побивається, голосить, а чоловік іде та й мовчить. Тоді жінка — щип його за руку: «Миколо, та чого ж ти мовчиш? Хоч для людей плач, а то ще подумають, тобі мами не жалко!» То Микола як заведе… А голос, як у бугаяки. «Ой тещо, тещо, жінчина мати, то ви ж було молоко та сир їсте, а мені сироватку дасте. То я їм, їм та ще й нап’ю-у-ся…» А жінка вже йому: «Цить, Миколо, цить, не надривай свого серця: їх все одно вже з труни не зведеш!..»

Іще щось розповідає невтомний на вигадки Йван, потішаючи дядьків, але Ганжа його не слуха: думає про своє. Прикидає і так і сяк, як розпорядитися майном Івасют. Плуги, сіялку, весь реманент передати у ТОЗ, це ясно. Не роздати на руки дядькам, а саме — у ТОЗ. Хай буде перша колективна власність. Хату, клуню, комору, сарай не можна лишити без господарського ока: розтягнуть, розберуть, і сліду не лишиться…

Сумний приклад тому — панський маєток, що його після революції обдерли, як липку. Все тягли, що можна було відколупнути чи одірвати, висадити на воза або на плечі. Навіть кахляні печі розібрали дощенту, паркети із кольорового дерева, не кажучи вже про залізний дах, про вікна та двері. Все попливло в навколишні села, пірнуло, як у болото, щезло безслідно.