І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

З повного воза зносили сало, ковбаси, яйця й курей, кілька лантухів крупчатки ще торішнього помолу перекочували в комору. Він сам носив ті багатопудові мішки, хизуючись силою, краєчком ока поглядаючи, чи не виглядає з вікна його майбутня дружина.

Але Таня не тулилася до вікна. Зачинилась в свою кімнату, на всі запросини відповідала одне й те ж: хай її зараз не чіпають, хай дозволять востаннє попрощатися з своїм дитинством, з дотеперішнім безжурним життям.

— Таж ніхто ще тебе не забирає! — казали їй. — Сьогодні ж тільки заручини.

Таня лишалася непохитною. Знала, що завтра відчуватиме себе по-іншому. Іншими очима дивитиметься на світ, інші думки снуватимуться їй в голові. Завтра вона буде вже відданою, сьогодні ж іще належить сама собі.

Сиділа і все ще надіялась, що Олег передумає, ось-ось постукає у вікно — викличе її надвір. А вікно все темнішало й темнішало, воно наче сліпло, і разом згасала Танина віра в те, що звідтіля прийде до неї порятунок.

Її покликали ввечері, коли невиразні тіні заворушилися по закутках, поповзли по стінах, підіймаючись усе вище і вище. На строгі лики святих спливало тихе лампадне світло, тато лежав, упокоєний та урочистий, як воскреслий бог, навіть груди його не піднімалися так напружено й часто, а біля ліжка стояв Оксен і дивився прямо на неї.

Кров відлила Тані від обличчя, похололи руки й ноги, і вже не вона — хтось чужий наче вві сні підійшов повільно до тата, покірно схиляючи голову, дозволив укласти неживу свою руку в чужу, шорстку і широку долоню, що відразу зімкнулася, як лапа шуліки. Таня непорушно стояла й дивилася на тата, який все намагався узяти й ніяк не міг утримати в ослаблих руках таку важку для нього ікону.

II"

"Хутір Іваськи, що в нього збирався Оксен Івасюта привести Тетяну Світличну як свою дружину, губився серед широких степів Полтавщини, оточений високими яворами та гостроверхими тополями — зеленим, шелестким живоплотом.

Тут було все, щоб зробити людину багатою: широкі лани і вузенькі дороги, щоб, не дай боже, не топталася даремно земля, заливні луки вздовж невеликої річки, порослі щедро травою, городи і сад з новими дадановськими вуликами попід деревами. Пильне хазяйське око, яке ніщо не пропустить, тверда хазяйська рука, що всьому дасть лад; коні й корови, свині та вівці, кури й гуси — все те росло, дихало, жило, їло, плодилося, обростало салом і вовною, несло яйця, доїлося молоком, вкривалося потом, впряжене в плуги чи вози, щоб перетворитися потім у цупкі папірці, у срібні кружальця — лягти на темне дно гамана з міцними сталевими дужками, з гострим, хижо загнутим кігтем замка, що кожного разу міцно стискав оті дужки: не хотів поступатися здобиччю.