Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Стара повернулася до нього забронзовілим обличчям у світлому ободочку хустини, закивала привітно, напускаючи повні очі приязного усміху:
— Доброго ранку! Заїжджайте у двір!
— Наречений уже встав? — поцікавився Ганжа, припнувши до воріт буланого.
— Та з самого ранку перед дзеркалом крутиться!
— Що ж, це діло молоде, колись і ми крутилися.
— Ой крутились, крутились! — враз зажурилася стара. — Крутиться, вертиться, а куди його вкрутить, бог один знає…
— Ну, ну, і не сором вам сумувати сьогодні! Радіти треба.
— Та чи ж я не радію! — вже схлипувала Твердохлібиха, звичним рухом підносячи фартуха до очей. — Не дожився старий… сином потішитись…
— Що ж поробиш: мертвому — мертве, а живому — живе… Та й вам тепер легше стане: приведемо невістку таку, як вогонь. Будете сидіти на печі то командувати.
— Добре, як на печі, аби не в печі! — засміялася крізь сльози стара. — Та чого ж ми стоїмо? Заходьте до хати, бо Максим і чуприну вискубе, причісуючись та пригладжуючись!
Володька сяяв, як начищений гривеник.
— Ану, повернись! — оглядав його прискіпливо Ганжа.
— Та що ви, дядьку Василю! — збентежено боронився Володька, але Ганжа на те не зважав.
Прискіпливо оглянувши хлопця, задоволено мовив:
— Молодець! От тільки пістоля зніми: не на війну ж ідемо, а до дівчини. Знімай, знімай, а то не поїду — сам будеш свататись…
Вийшли із хати — Твердохлібиха дріботіла за ними, потай хрестила синову спину.
І ти дивися ж: нікому не сказав про свій намір свататись, нікому, окрім дядька Василя та матері, а вже знає про те і старе і мале! То тут, то там промайне з-за тину цікаве жіноче, а то й чоловіче обличчя, а деякі жіночки за відра та через дорогу — наче по воду. І не так по воду, як перестріти, роздивитись як слід молодого, наче зроду-віку його і не бачили.
Володя шипить сердитим гусаком у широку спину Ганжі:
— Чого вони витріщаються? Людей не бачили!..
Ховаючи посмішку у вуса, Ганжа повертається до хлопця:
— Даремно ти, Володю, мене послухався — пістолета не взяв!
— Навіщо?
— Смалонув би разок — усі поховалися б!
— Вам усе насміхатися! — невдоволено мовив Володя. Ображений, уже мовчав, доки й вибрались із села.
Аж у полі сердитий вираз поволі зник із обличчя Володі.
