Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
— Вам воно згори, звісно, видніше…
Гінзбурга як почесного гостя поклали спати в світлиці, на єдиному ліжкові. Металеве те ліжко купив при нагоді Васильович два роки тому. Виготували його не на якомусь потужному комбінаті — велетневі першої п’ятирічки, а тут же, в Хоролівці, у напівкустарній артілі «Червоний металург». У той час, коли найбільші заводи задихались од браку металу, артіль оця не знала, мабуть, куди його подіти, тож і вбухала в ліжко не менше п’яти пудів заліза, сталі і бронзи, та ще й покрила нікелем: хай дивиться тепер світова буржуазія та зеленіє од заздрощів! Бо лежатиме на ньому не буржуй товстопузий, не фабрикант чи поміщик, а його величність — пролетар! І стояло ліжко в одній із королівських крамниць важким монументом головотяпству артільному, і страшило, віднаджувало покупців не так високою ціною, як багатопудовістю своєю, особливо ж пружинами: слона поклади — не прогнуться.
Привізши додому, заносив разом із сином, хвалився:
— Оце, стара, хоч на схилі літ поспимо як пани.
Данилівні теж сподобалося ліжко: горить, точнісінько мовби іконостас у божому храмі. Тільки замість хрестів та херувимів — нікельовані балабухи та бронзові зірки.
Все літо споряджала Данилівна ліжко. Шила перини і подушки, набивала їх найніжнішим пухом. А коли спорядила, виклала гору подушок і перин, що підносилися майже до стелі, коли заслала простирадлом із найтоншого полотна, а поверх — новою рядниною, стала перед ліжком, молитовно склала руки на грудях:
— А знаєш, старий, що я скажу…
Васильович, який саме стягав чобота, звів на дружину очі: вона стояла сухенька, маленька супроти величезного ліжка, і зніяковіла усмішка бентежила її добре обличчя.
— Я, мабуть, на ньому й не засну… Хай уже наш Василько, як ожениться, та й буде на ньому із молодою жінкою спати.
— Отуди, к бісу! — аж ногою тупнув Васильович. — А ми що, не заробили на оцих перинах поспати?
А Данилівна все у лагідну дудочку:
— Хай уже Василько.
Так і полягали вони на полу, на влежаних плескатих подушках, на звичній постелі: Данилівна м’якенькою пилочкою кого хоч перепиляє.
То Гінзбург був перший, хто сподобився оновити ліжко. Коли Васильович прикрутив лампу, так що вогник ледь блимав, побажав спокійної ночі та вийшов, Григорій ще стояв у нерішучості перед величезною пуховою горою, в яку як пірнеш, то хто зна, чи й виберешся.
