І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

В останній час став він помічати, що й Василь щось ховає очі, паленіє і губиться, зустрічаючись з мачухою.

Не минуло це, мабуть, і батькового ока. Він усе частіше супився, зустрічаючи Василя, проводжав його важким вовчим поглядом.

Став ревнувати дружину. Якось прийшов пізньої ночі (затримався на сходці), постукав у двері. Оксен і Василь, що ночували на другій половині, не почули того стукоту: весь день вони орали і як полягали, так і поснули — хоч за ноги витягуй. Дід спав мертвим сном на печі — тонко висюркував носом. Мачуха теж розіспалася, зморена пізнім вештанням біля печі. Тоді Свирид, враз пропалений підозрою, плечем висадив двері, заскочив, до хати, став коло одвірка, щоб ніхто не прошмигнув мимо, кресонув-сипнув колючими, злими іскрами на трут. При кожному вдарі кресала об кремінь вилітав снопик вогню, вихоплював з темряви невпізнанно хиже обличчя Свирида, з загостреним, видовженим, як у нечистої сили, носом. І мачуха, що прокинулася від грюкоту, забилася, перелякана на смерть, аж у куток, зібрала на грудях розстебнуту сорочку.

— Ой, хто то?!

— Дай вогню!

Тільки зараз — по голосу — пізнала вона чоловіка. Тремтячи всім тілом, зсунулася із постелі, намацала сірники, засвітила лампу.

— Боже, що сталося?

— Чого не відчиняла?

— Я не чула.

— Не чула?

Свирид підозріло обмацав очима всі закутки, навіть заглянув під піл, важко пройшов через сіни в другу кімнату. Посвітив на скутих сном хлопців, постояв, прислухаючись, як вони дихають, заспокоєний, повернувся до жінки.

— Ти куди? — спитала вона, помітивши, що він збирається з хати.

— Двері навішу, — буркнув зніяковіло Свирид. — Такі негожі завіси — тільки торкнув, так і зіскочили.

Потім уже, роздягаючись, сказав дружині, що ображено схлипувала в темряві:

— Ти от що… плач не плач, а застану із ким — уб’ю обох: і тебе, і його! Так і знай!"

"Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неї: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквітати сади, вона втекла з Василем, захопивши з собою Олесю.

Серед ночі проснувся Оксен від того, що хтось товк його в боки. Схопився, очманіло поводячи очима, — білою маною над ним стояв батько.

— Де Василь?

Не діждавшись синової відповіді, Свирид швиргонув на долівку Василеву ковдру, шваркнув її щосили ногою, вибіг із хати. Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услід за батьком: похололим серцем відчув — сталася біда!

Свирид уже метався під стайнею: зривав із дверей замок, аж стогнало залізо. Замок застряв товстою дужкою в скобі, ніяк не хотів піддаватися — Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув — разом із м’ясом видер скобу з товстої соснової дошки.