І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

За весь час він ні разу не оглянувся, не вимовив жодного слова.

Похоронною процесією в’їхали в настіж розчинені ворота. Свирид мовчки підійшов до комори, відімкнув пудовий замок, розчинив темну пащеку дверей:

— Іди сюди! — І мачуха покірно злізла з воза, все ще притискаючи дитину до себе, так, наче в дочці був останній її порятунок, зникла в коморі.

Оксен уже не пробував боронити її. Він боявся, що батько знову осатаніє від гніву, накинеться на мачуху, а так навіть краще, навіть надійніше: переночує в коморі до ранку, а там, дивись, тато трохи отямиться.

Замкнувши комору, Свирид пішов до хати, виніс колун і залізний клин.

— Тату, що ви хочете робити? — спитав тривожно Оксен, бо йому здалося, що батько хоче відрубати Василеві голову. — Тату, не треба вбивати його!

— Не бійся, не вб’ю — і без цього здохне! — відповів синові Свирид. Узяв коня за вуздечку, повів за собою — покотив воза мимо хати униз, аж до річки.

Спершу Оксен подумав, що батько хоче втопити Василя. «Як кинуть у воду, зразу ж витягну», — думав він, ідучи назирці за возом. Вирішив так не тому, що його серце боліло за Василем, — йому аніскільки не жалко цього волоцюгу, що насмілився їх обезчестити, — він просто боявся, що їх будуть судити за вбивство.

Але Свирид і гадки не мав топити свого ворога.

За їхньою садибою, над річкою, донедавна росла велика верба. Кілька років тому її обпалило блискавкою — верба усохла, журно рипіла сухим оголеним стовбуром, аж поки її спиляли на дрова, лишивши високий пеньок. Свирид примірявся і до пенька, та все якось не доходили руки, аж сьогодні згадав він про нього.

Зупинив коня, взяв колуна, довго топтався біля пенька, приміряючись, де краще рубонути. Був зараз спокійний, наче й не кипів отією шаленою люттю, тільки моторошно мерехтіли насуплені очі.

Прицілився, заніс над головою колуна, — опустив на пеньок:

— Гах!..

Сталь вп’ялася в міцне вузлувате дерево, темна тріщина побігла донизу, роздираючи в’язке сухожилля.

— Подай клинок!

«Що вони думають робити?» — питав себе Оксен, стежачи, як батько забиває клинок. Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострі краї тріщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звірюка неохоче розтуляє зубату, як у щуки, пащеку.

Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, приміряючи, в щілину пальці — лише тепер зрозумів Оксен, що хоче зробити тато, і в нього аж заболіли пучки, як після зашпорів.

— Тату, не треба!

Батько нічого не відповів.