І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

"

"Дорогий гість поїхав надвечір, тато трохи заспокоївся. Він дуже шанував свого високоосвіченого зятя, схилявся перед його авторитетом. Зять мав ясний розум і тверді погляди на життя. Закінчив духовну академію одним із перших, а от, бач, не схотів постригтися в монахи, відразу ступити на блискучу доріжку, що веде до високого церковного сану. Висловив тверде бажання повернутися на Полтавщину, в село: освічені пастори там потрібніші, ніж у пишних петербурзьких храмах. Посів парафію у великому селі під Хоролівкою — згодом на його запальні, сповнені глибокої віри казання почали з’їжджатися парафіяни з навколишніх сіл.

Невелика церква тріщала від народу, пітніли обличчя й спини, задні гаряче дихали в потилиці переднім, напирали, щоб протиснутися ближче до амвона, де ставний, гарний, з буйним чорним волоссям і кучерявою борідкою батюшка промовляв слова із святого письма. Місцева аристократія: управителі маєтків, старости і писарі лисніли намащеним волоссям, дами мліли під вогнистими поглядами молодого священика, який — «Ах!» — такий байдужий до всього тілесного, а прагне тільки небесних красот, баришні впивалися кожним його словом, статечні хазяї-хуторяни, залишаючи церкву, гомоніли поміж собою схвально, що новий батюшка хоч куди, жаль тільки, що такий молодий. І відразу ж втішалися думкою, що і його не мине чаша сія: пройдуть роки — постаріє. І навіть біднота наверталася серцем до батюшки: уважний та ласкавий, він не мине жодної нагоди, щоб провідати обійдених долею своїх парафіян. Допомогти в біді. Утішити в горі. «Ей, Петре, не грішіть проти бога! Бог у вас узяв, бог вам і дасть. Не все те, що здається нам добром, є насправді добро, і не все зле є насправді злом. Вам здається, що ви біднішаєте, а ви багатієте духовним багатством. Ви бідкаєтесь, що вас їдять злидні, а що таке злидні в нашому скороминущому житті проти вічного блаженства в раю?» — «А так, батюшко, так!» — розчулено притакує Петро, не тому, звичайно, що батюшка, прощаючись, кине: «Пошліть уже свою жінку до матушки, хай насипле півмішка борошна».

Тож тато не може нахвалитись своїм зятем, мама не знає, де його й посадити, коли він приїжджає в гості, молода матушка не зводить із нього очей, а сама Таня вже більш-менш байдужа до нього.

Боялася навіть собі признатися, що колись була закохана в нього. Це — її таємниця, її солодкий гріх, що понесе із собою в могилу. Навіть самому богові не посміла б признатися в цьому.