І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Нарешті минув як ніколи довгий навчальний рік — їх розпустили на літні канікули. І всі вони, до останньої вільної хвилини, належали Олегові."

"Запам’яталася тільки поїздка з татом в Яреськи, до священика Миколая, татового старого товариша.

Вона сиділа за довжелезним столом у низькій вітальні, і їй було дуже нудно та душно. Хоч були відчинені всі вікна, прогрітий сонцем день не віяв прохолодою, а дихав розжареною піччю. Тетяна нищечком витирала під столом спітнілі долоні й, ніяковіючи, відповідала однозначно: «так» — «ні» на спробу сусіда ліворуч розважати її розмовою.

Він мав обвітрене, пропечене сонцем обличчя, густі вуси пшеничного кольору, світлі очі, вигорілий чуб, звислі широкі плечі, повні дозрілої чоловічої сили, і м’який тихий голос. Був єдиний серед гостей не в рясі чи підряснику, а в мирському: біла сорочка, погаптована чорною й червоною заполоччю, облипала його могутні груди, юхтові чоботи зшиті так міцно й надійно, що здавалися залізними. Іще мав обламані нігті, чорні від землі мозолясті долоні.

Він майже нічого не пив і дуже мало їв. З побожною пошаною слухав захмелілих батюшок та час від часу схилявся до Тані й, дивлячись прямо на неї сірими приязними очима, цікавився, де панна вчиться, чи часто ходить до церкви.

А на другому кінці столу, де сидів Танин дівер, назрівав уже скандал. Спершу тихо-мирно розмовляли про Родзянка і Керенського, про заколоти в Петрограді і нечесну гру союзників, які хочуть вибороти перемогу над ворогом кров’ю російського воїнства, аж поки один з батюшок, добре випивши, присікався до свого сусіда.

— Ні, ви скажіть: на яку трясцю нам тут здалася Росія? — червоніючи тугим, як баклажан, обличчям, допитувався він, вчепившись у широкий сусідів рукав. — Попанували у нас — і годі! Теперечки ми самі будемо тут панувати.

Не менш червоний сусід його сердито вирвав рукав, незадоволено мовив:

— Та відчепіться ви від мене: хто вам не дає панувати!

— Ні, ви скажіть… — з п’яною настирливістю ліз до нього самостійник. — Ви таки скажіть: коли ми здихаємося лапотників!

— Не забувайте, що я теж росіянин! — спалахнув сусіда.

— Овва, яка цяця, вже й слова сказати не можна! — образився й собі самостійник.

Сусіда щось йому відповів, видно, дошкульне і зле, бо той аж посизів від люті. Закачав широкий рукав ряси, лизнув довжелезним язиком великого волохатого пальця, зсукав величезну дулю та й підніс своєму опонентові під самого носа.

— А дзуськи, годі знущатися з нашої неньки!

Зчинився шарварок. Одні батюшки відтягали ображеного русофіла, інші щосили тримали оскаженілого самостійника, що все ще вимахував дулею, намагаючись уцілити нею свого супротивника в око. І хто зна, чим би скінчилася оця катавасія, коли б не отець Віталій.