І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Та й до того ж настала гаряча весняна пора, коли день рік годує, і Оксен пропадав із старшим сином у полі, повертаючись додому вже затемна, щоб назавтра знову підхопитись із півнями. Таня ж і Олеся поралися то біля печі, то по хазяйству, заскакували до пораненого на якусь там хвилинку: подати води, спитати, чи не хоче їсти. І «дорогий гість» частенько таки лишався на самоті, смертельно нудьгуючи, і такими лютими очима впивався у товстий дубовий сволок, що коли б дотягнувся зубами — на тріски погриз би!

Двічі провідував Ганжа. Перший раз зайшов на хвилинку (саме сівба, ділов — ніколи і вгору глянути!), вдруге ж сидів довше. Приніс свіжі газети, повний кисет тютюну, Світличний дякував і за перше, й за друге. Відразу ж зладнав таку цигарку, що хоч від собак одбиватися, жадібно затягнувся і аж закашлявся, хапнувши понад норму:

— Оце спасибі, браток, виручив! А то в цьому дівочому монастирі й понюхати не дають!

Курив, блаженно жмурячись, пускав дим просто на сволок, а Ганжа сидів біля нього, так, наче кожної миті збирався встати й піти: картуза навіть не зняв. Водив похмурими очима по багатирській хаті, лише коли зупинявся поглядом на Світличному, в них щось теплішало — немовби відтавали тоненькі крижинки.

Заходила Таня. Боязко оминаючи Ганжу (все ніяк не могла забути, як він ударив Гайдука), намагаючись не дивитись на його темні важкі руки, підходила до брата — нагадувала, що пора міняти пов’язку. Федько нетерпляче махав рукою: відчепися, мовляв, не заважай! — і сестра, трохи ображена, виходила.

Ганжа проводив її поглядом аж до порога, і чи то димок від цигарки, чи щось інше недобрим туманцем пливло йому в очах.

— Скоро, знацця, хрестини?

— Оксен постарався! — з веселою грубістю відповів Світличний, маскуючи свою ніяковість.

— Так, той свого не впустить!

Ганжа кинув на долівку недокурок, затоптав його підошвою, а Федір, насупившись, тихо сказав:

— Нещаслива вона…

— А чому б це їй бути нещасливою? — здивувався Ганжа. — Напоєна, нагодована, вдіта…

— Хіба тільки в цьому щастя? — заперечив роздратовано Федір. — Ти знаєш, кому вона своє серце віддала?.. За мішок борошна купив її Оксен та й привіз, як теличку з ярмарку!.. А ти — нагодована, взута!..

— Воно так… воно точно… — збентежено відізвався Ганжа, і перед ним пропливли далекі невиразні образи — обличчя Олени. Теж була нагодована, взута… І, не знаючи, як позбутись відчуття якоїсь провини, — не перед Федором, ні, а перед його сестрою, Ганжа потягнувся до кисета рукою: — Закуримо, чи що, на прощання! — та й скрутив цигарку — до пари Федьковій.

Коли Ганжа пішов, у хаті було диму, хоч вішай сокиру. Сизі пасма погойдувалися, осідали, а біля порога, витягуючись, стрімко спадали донизу, перемішувалися із холоднішим повітрям, що протікало з сіней.