І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

А Федько лежав і смалив, наче найнявся прокурити ненависний сволок, і схудле та поблідле обличчя його дихало хлоп’ячою затятістю: ага, мовляв, ти висів наді мною, не давав мені й дихнути по-людському, так на ж тобі, нюхай тепер, хоч сказися! Та — пах! пах! — густим ядучим димом. Та пуфф! пуфф! — як з гармати."

"— Ой боженьку! — вигукнула Олеся, що на хвилинку заскочила до кімнати напитись води. Пила — не пила, тільки кухоль намочила у воду, а тоді кинулася до пораненого. — Та чи ви й справді задихнутися хочете?

Вітром війнула по хаті, відчинила одне вікно й друге, напустила в хату свіжого весняного повітря, сонячного пружного проміння, радісного пташиного щебету. Повернулась до Федора, сама немов зіткана з отієї весняної благодаті, не втримала осяйного усміху, що так і забринів у її великих проліскових очах.

Федько кинув цигарку, звівся на лікоть, так і потягнувся назустріч дівчині, не спускаючи з неї захоплених очей: лежачи в осточортілій постелі, встиг Світличний закохатися на смерть в Олесю!

Олеся стоїть посеред кімнати, сяє святково очима, а підходити не підходить, хоч як Федір кличе її.

— Еге, ви зразу ж обійматися кинетесь!

— Та ні ж! — аж клянеться Федько, і очі його такі чисті й невинні, що він сам би повірив їм, якби тільки міг на них глянути. — От побий мене бог, якщо хоч руку простягну!

— Кажіть так, я й звідси почую.

— Не почуєш, Олесю, — умовляє далі Федько. — Я ось і руки за спину закладу: дивись, — і ховає за спину руки.

Олеся сторожко підходить до нього, ладна відскочити при першому ж підозрілому рухові, а очі так і зоріють неприхованим щастям: їй теж не байдужий Федько!

— Ну, кажіть уже, бо мені ніколи!

— Олесю, — шепоче Світличний, ледве ворушачи губами, — поцілуй мене, Олесю.

І, звичайно ж, Олесею, що не чує нічого, оволодівав цікавість. Ота одвічна, жіноча, що згубила ще її праматінку Єву, коли та — кров із носа! — захотіла довідатись, чи тільки для того, щоб їсти, сотворив бог вуста. Напружена увага відбивається на дівочім обличчі, а лукавий Федько ще тихше ворушить губами.

— Ага, попалася!

Олеся скрикнула, смикнулася, та де ж видерешся з сильнющих оцих рук!

— Пустіть!.. Ну, пустіть!..

— Ось поцілую, тоді й пущу! — каже Федько, невблаганно притягаючи її до себе. — Ось обіймемося… любенько… гарненько…

Отут і застає їх Таня. Червона, пом’ята, з очима, повними сліз, вибігає Олеся з хати, Федько ж довго кашляє і, уникаючи дивитись на дорогеньку сеструню (чорти її носять!), питає:

— А що, Таню, тепло надворі?

— Федю! — звертається до брата сестра, і голос її повниться докором. — Що ти мені обіцяв?

— А що? — з найневиннішим виглядом запитує брат.