І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Він опустив низько голову, тихо попросив:

— Простіть мені, мамо.

— Бог простить, сину…

Якийсь час сиділи мовчки — стерегли тишу. Потім Микола спитав:

— Як ваше здоров’я, мамо?

— Яке вже там у мої літа здоров’я! — похитала головою стара. — Воно ще б нічого, ще можна було б скрипіти, та серце не допускає… Оце вроді й не чую, а то як запече, як переломить мене всю пополам… Або заб’ється-заб’ється, і все наче кудись падає, все немов падає… Розкриваю рота, а дихати нічим… Уже я, сину, не одну сорочку на грудях подерла…

— Ви, мамо, до дохтура з’їздили б.

— Які там уже мені дохтури!

— Та, може, ще вилічили б.

— Вже, сину, мене вже вилічить тільки той дохтур, що з косою за плечима.

І знову замовкли. Старій Гайдучисі аж пекло запитати у сина, що ж він думає далі робити, чи надовго прийшов, бо якщо й не хоче людям показуватись, то хай буде й так. Вона зробить все, щоб він був нагодований, щоб був у теплі, віддасть себе всю, сточить до останньої крихти, аби лише йому було добре. Та боялася питати — боялася почути, що прийшов лише в гості, а завтра або післязавтра покине її саму, зникне з очей. Вдруге вона вже не діждеться його, не доживе. Тому все ж сказала згодом:

— Давай, сину, спати. Ти ж, мабуть, натомився з дороги.

— А таки натомився, — погодився, позіхаючи, Микола. Не одну ж ніч довелося ночувати посеред степу, зариваючись у стоги. Тільки про це не сказав матері: навіщо їй усе те знати!

Мати послала йому на полу, а собі — на печі. Вже погасивши лампу, Микола дістав із кишені піджака браунінг, засунув під подушку: береженого бог береже! Засинаючи, подумав, що добре було б, аби до ранку знялась і хуртовина та замела його слід.

Спав Микола міцно, як давно вже не спав. І снилося йому далеке дитинство: наче біга босяком по споришеві і ніяк не хоче до хати, хоч його вже й гукає матуся…

Проснувся від того, що по хаті хтось ходив. Вихопив браунінг, націлив у білу постать, що ворушилася коло печі. І відразу ж крижаним потом зросилося чоло: цілився у рідну матір! Злодійкувато сховав пістолет, облизнув пересохлі губи, хрипло спитав:

— То ви, мамо?

— Я, сину, я…

— Що ви там робите?

— Таж буду варити сніданок. А ти спи, іще рано.

Микола знову ліг, натягнув аж під бороду ковдру.

Дивився на матір, що поралася біля печі: щось пересувала, чимось торготіла тихенько, аби не потривожити сина, і жаль до неї, хворої, старої, одинокої, забутої богом і людьми, пік йому серце. На хвилину подумав, що як би добре було, аби його справді простили, щоб повернувся не злодієм серед темної ночі, а господарем серед білого дня. Все справив би, все полагодив би, виділили б йому й земельки, а може, повернули б і коней, і виїхав би він у поле оцієї весни.